Дафніс і Хлоя - Лонг
Отак удруге підвела Доркона надія, та позбувся він дарма добреньких сирів, тоді задумав силою здобути Хлою, коли буде вона сама. Він, підстерігши, що молодята щодня женуть стадо до водопою позмінно, то Дафніс, а то Хлоя, задумав хитрість, гідну пастуха. Узявши велику вовчу шкуру, — саме з того вовка, якого вбив колись бик, захищаючи корів, — натягнув її на себе від ніг до плечей, передні лапи на руки, а задні — на ноги аж до п'ят, а вовчою пащею прикрив голову, як гопліт шоломом. Потім, визвірившись якнайстрашніше, заховався біля джерела, з якого вівці та кози пили воду після паші. Джерело було в долинці, навкруги позаростало аканфом, ожиною, невисоким ялівцем і терням: там легко міг зробити засідку навіть справжній вовк. Затаївшись там, Доркон чекав години водопою і мав великі надії налякати Хлою своїм виглядом та схопити її у свої лаписька.
Небагато минуло часу, і Хлоя пригнала стада до джерела, залишивши Дафніса, який рвав зелене листя, щоб догодувати цапів після пасовиська. За козами та вівцями бігли собаки, як сторожа, і носами винюхували навкруги, тож нюхом викрили Доркона, коли він ворухнувся, щоб напасти на дівчину, і кинулися на нього, як на вовка, голосно гавкаючи. Вони кусали за шкіру, оточивши його, аж поки волопас не піднявся зі страху. Соромно стало йому, і заліг він тихенько в гущавині, поки шкура була йому захистом, адже побоювався, що його впізнають. Коли Хлоя, перелякана ще відтоді, коли вперше глянула на нього, почала кликати Дафніса на допомогу, а собаки, стягнувши з Доркона шкуру, кусали тіло, то він, гірко заплакавши, попросив допомоги у Хлої та Дафніса, що прибіг сюди. Обидва заспокоїли собак звичними для них словами, а покусаного на плечах і стегнах Доркона відвели до джерела, обмили рани там, де були сліди зубів, і помастили свіжим ликом в'яза, пожувавши його перед тим. А тому що не знали підступних любовних вибриків, вважали таку витівку Доркона з вовчою шкурою пастушим жартом і зовсім не гнівалися на нього, а навпаки — потішали, провівши трохи, а тоді відпустили його додому.
Доркон, що уникнув небезпеки й урятувався не з вовчої, як кажуть, а з собачої пащі, лікував свої рани, а Дафніс і Хлоя мали аж до ночі великий клопіт, щоб позбирати кіз та овець, бо ж, перелякані вовчою шкурою і збентежені гавканням собак, одні позалазили на скелі, а інші погналися аж до моря. І хоч їх привчили слухатися голосу та гри сирінги, йти на їхній поклик, збиратися на плескання руками, вони тоді все забули зі страху. Тож шукали їх по слідах, як зайців, і врешті-решт позаганяли до кошар. Тієї ночі Дафніс і Хлоя спали глибоким сном, бо втома була для них ліками від любовних страждань. Коли ж настав день, знову відчули такий самий біль. Коли бачилися, раділи, розставалися — сумували, страждали, чогось бажали, але не знали, чого хочуть. Знали лише одно: його погубив поцілунок, а її — купання.
Пломінь їхнього кохання підсилювала сама пора року. Наближався кінець весни, починалося літо: усе розцвіло, на деревах — плодів без ліку, на нивах — хліба, приємно цвіркотіли цикади, долинав солодкий аромат запашних фруктів і радісне мекання кіз та овець. Здавалося, співають ріки, пливучи спокійно, подув вітрів виграє на соснових гілках, від любовної туги опадають на землю яблука, і сонце, любитель краси, роздягає усіх.
Зачарований усім тим Дафніс ішов до ріки: тут він або купався, або ловив рибу, що виблискувала у воді, та багато пив, немовби хотів згасити вогонь у грудях. Хлоя ж після доїння кіз та овець мала багато роботи, щоб поставити молоко, аби зсілося, бо ж їй докучали страшні мухи й кусали, коли їх відганяла. По тому вмивала личко, увінчувала голову сосновим віночком, накидала на себе оленячий кожушок, наливала в горщечки вина й молока, аби мати що пити з Дафнісом.
Опівдні очі їхні захоплювалися новим видовищем: дівчина, дивлячись на голого Дафніса, була зачарована його красою й журилася, що не може знайти в нього жодної вади. Дафніс, побачивши її в оленячому кожушку та в сосновім віночку, коли подавала йому горщечки, подумав, що уздрів якусь німфу з гроту. Знімав цей віночок із її голівки, цілував і увінчував свою голову, а вона, коли він голий купався, одягалася в його одяг, поцілувавши перед тим. Іноді одне на одного кидали яблука, розплітали та прикрашували взаємно собі волосся. (їй його волосся здавалося чорним, як мирта, а йому її личко було подібне до яблука, бо ж було біло-рожеве. Він навчав її грати на сирінзі, і тільки починала дути, забирав у неї сирінгу й сам водив устами по очеретинах. Коли здавалося йому, що вона помилялася, то він, виправляючи її помилки, пристрасно цілував Хлою через сирінгу.
Одного разу вдень Дафніс вигравав на сирінзі, а стада спокійно відпочивали в тіні. Хлоя ж раптом задрімала. Він, спостерігши це та відклавши сирінгу, оглядав її усю ненаситним зором, не боячись зовсім, і водночас тихесенько шептав: «Які-то очі сплять! Як пахнуть ці устонька! Так не пахнуть ні яблука, ні кущики троянд. Та боюся цілувати. Поцілунок гризе серце та, як молодий медовий напій, зводить з глузду Стримаюся з поцілунком, щоб не розбудити її. О цвіркотливі цикади! Своїм цвіркотінням не даєте їй спати. Та й у цапів, що б'ються, тріщать роги. О вовки, боязливіші від лисиць, чому ж не схопите їх!»
Коли так він говорив, цикада, утікаючи від ластівки, яка хотіла її зловити, упала на груди Хлої під одяг. Ластівка, переслідуючи цикаду, не змогла її знайти, але, пролітаючи близько, торкнулася крилом личка дівчини, а вона, не знаючи, що сталося, закричала голосно й пробудилася зі сну, але тут-таки, спостерігши ластівку, яка літала близенько, й Дафніса, що сміявся з її переляку, забула свій страх і протирала очі, що злипалися ще зі сну. І цикада затріскотіла з пазухи, начебто той, хто шукає захисту, хоче подякувати за порятунок. Тоді Хлоя знову голосно зойкнула, а
