З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

не її «відновлення». Присутній у цьому тексті пункт 3, який так пізніше старалися приховати його творці та нинішні апологети бандерівщини: «Новопостаюча Українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціялістичною Великою Німеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає українському народові визволитися з московської окупації. Українська національна революційна армія, що боротисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за суверенну соборну Українську державу і новий лад у цілому світі».

Тут же поряд Паньківський наводить ще один варіант «акту» опублікований в 1946 р. в українському часописі «Америка», де вже третій пункт відсутній. Автор при цьому зауважує, що документи, пов'язані з «Актом 30-го червня 1941-го», постійно фальсифікуються. Фальсифікуються ці документи і сьогодні, бо послідовники і шанувальники бандерівщині хочуть приховати тісні стосунки своїх попередників із гітлерівцями.

В перші дні окупації Львова, — пише К. Паньківський в книзі «Від держави до комітету», — «ситуація була прихильна до ОУН. Організація не мала ніяких труднощів… Певна деконспірація провідників ОУН та їх самопевні публічні виступи та поява добровольців у рядах німецького війська (маються на увазі спеціаль-батальйони Абверу «Нахтігаль» і «Роланд» — В.М.) потверджували переконання про домовленість ОУН з німцями…». 165 ОУН зайняла під свою головну квартиру триповерховий будинок колишнього кооперативного товариства «Дністер» по вулиці Руській, де осіли Я. Стецько, Л. Ребет, Я. Старух та інші провідники бандерівців. Поряд розташувались служби пропаганди та поліції ОУН-б. Вже в перший день окупації на вулицях міста появились служби безпеки і так званої «народної міліції», підпорядковані ОУН-бандерівців на чолі з М. Лебедем та Є. Врецьоною. Їх сформували ще напередодні вступу гітлерівців у Львів крайова екзекутивна (крайове управління) організація.

Тим часом творилась міська управа, служби гестапо та СД гітлерівців. «Швидко, — пише Панківський, — на перше місце вибилося СД, а на задній план сходила ОУН».

Ось як описує Паньківський дві наради, які провела ОУН-бандерівців на початку липня 1941 року:

Паньківський, при тому, зазначував, що Стецько часто підкреслював «революційність» Бандери й «опортунізм» Мельника. «В кінці, — продовжив автор, — Стецько заявив, що німців треба ставити перед доконані факти, не чекаючи на їх дозвіл чи згоду…»Та коли заговорив про розкол в ОУН, «на залі появився д-р Ганс Кох. Він чемно перепрошуючи, що, мовляв, перешкоджає, просив Стецька до сусідньої кімнати на розмову. По якомусь часі Кох відійшов, і Стецько закрив сходини, виправдовуючися недостачею та домовляючися на ширшу громадську нараду на неділю, 6 липня…»

Панькіський продовжував:

Революційна ОУН виступила з ініціативою творення єдиного українського політичного центру на еміграції. Поставила своїм завданням створити з усіх політичних середовищ один координуючий центр. Це тяжко йшло, переговори натравлялися на труднощі з боку амбітних діячів. Все ж таки об'єднання досягнуто в Українськім національнім комітеті, який створено в Кракові дня 22 червня, і в склад його увійти уповноважені представники всіх політичних середовищ і напрямків, за винятком групи полковника Мельника… Другу частину своєї доповіді присвятив Стецько Мельникові і його послідовникам. Про Мельника говорив добре, виступаючи гостро проти його найближчих співробітників (Я. Барановського, М. Сціборського та О. Сеника, яких назвав польськими конфідентами (тобто шпигунами — В. М.).

Далі Паньківський зазначив, що в обговоренні цього питання виступали Я. Старух і Г. Костельних. «Мітрат о. Сліпий, який вечором 30 червня репрезентував митрополита, був присутній увесь час наради, але голосу не забирав, що викликало в учасників здивування і занепокоєння.

Збори прийняли рішення про скликання Ради сеньйорів із 16 осіб. Почесним головою цієї ради обрали митрополита А. Шептицького, «президентом — К. Левицького. Здавалось, все б залишилось так, як задумувалось, коли б не те звернення, яке зберігається в Центральному державному архіві вищих органів України. Тут, якраз, зберігається документ, який прийняли учасники цього збіговиська 6 липня 1941 р., як рішення:

«Творчі сили українського народу об'єднуються в одному спільному фронті будови власного державного життя» — так називається цей документ. Наведемо його повністю:

А далі цей документ підписали всі присутні на нараді:

Ось така представницька галицька «дефілянда».

Цікаво представляє Кость Паньківський фінал «уряду» Стецька — «Карбовича», при якому заступником міністра внутрішніх справ:

«Усі події, — продовжував Паньківський, — пов'язані з правлінням, не мали тоді такого значення, якого їм надавала пізніша партійна публіцистика. Вони не дійшли до широкого відома, а залишилися справою вузького кола людей з проводу ОУН та втягнених у ці справи львівських позапартійних громадян. Серед тих останніх залишили ці дні — лагідно сказавши — несмак. Бо правлячі панове з ОУН, а зокрема центральна особа в правлінні, його голова (тобто Я. Стецько — В. М.), не зуміли з'єднати для себе в усій своїй діяльності та в усіх своїх починаннях ані особистої симпатії, ані потрібної пошани…». Паньківський з цього приводу зауважував:».. Провідні особи ОУН … принесли з собою такі ж методи: неправду, старшування, а до того ще й розбрат і ненависть, від яких львів'яни за час большевицької окупації відвикли…». Паньківський пише і про те, що о. Гриньох, Стецько і Шухевич «одурили і самого митрополита, представивши справу так, що, мовляв, сиди зконсолідовані в УНК, є порозуміння з німцями. Вмовили його видати 1 липня пастирський лист («Побідоносну німецьку армію вітаємо як визволительку від ворога…»). Та й саме, мовляв, послання перекрутили підпільні комантатори. Паньківський попрікає бандерівців:

І далі:

Далі Паньківський пише про те, що «… провідники ОУН були в перших днях після заняття Львова під опікою Абвера, вони ходили, так сказати б, у тіні д-ра Коха. Та після виконання завдань, потрібних армії, ними заопікувалося СД». Що ж до «будови державносте в тодішній воєнній ситуації», то, на думку «львів'ян» і самого Паньківського, вона була можлива «тільки в порозумінні з німцями». «Коли ж показалося, що порозуміння не було, або домовлення німці зламали, революційна організація (тобто ОУН-бандерівців — В.М.) мусіла б бути готовою принайменше демонструвати свій спротив і перед німцями, та навіть і перед власним громадянством…». 169

Однак цього не сталося, а сталося навпаки:

При цьому Паньківський зауважував, що ОУН-бандерівців отямилась тільки після подій першої половини липня, коли гестапо і служба безпеки, виконуючи розпорядження Берліна, припинили «діяльність» так званого «уряду» Стецька. «Вона (тобто ОУН-б — В. М.) перейшла знову в підпілля до терористичної діяльности, до якої звикла».

В центрах, тобто у Львові та інших значних містах Галичини, ОУН-бандерівців успіху не мала, відзначав Паньківський, зате вирішила