З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

І ще:

Цілком зрозуміло, що під «українцями національної орієнтації автор розуміє українських інтегральних націоналістів, і аж ніяк не зачислює їх до квісоінгівців. Отже, всі вони, як і націонал-демократи, і націонал-клерикали в Галичині, активно «коляборували». І з них пан Горак знімає всяку відповідальність і цінує той «досвід», який вони здобули у своєму зрадництві:

Горак жаліє, що «моральна, політична та військова поміч була для Сталіна, а не для тих, що уважали його смертельним ворогом» (мається на увазі допомога Радянському Союзу з боку країн антигітлерівської коаліції — В.М.). Однак, тут же заспокоюється, коли говорить, що «всі українські середовища — від націоналістів… до клерикалів» були єдині «в одному переконанні — в необхідності ставки на гітлерівську карту». (Виділено мною — В.М.)

Далі пан Горак стверджує, що ця орієнтація на гітлерівську Німеччину часто створювала умови співпраці, яку сьогодні можна назвати «несвятим союзом». Цей «несвятий союз», як відомо, добре відомий галичанам, як і всьому українському народові.

Горак акцентує свою увагу на так званому «демократичному таборі» (який також активно й запопадливо коляборував): «З приходом німецьких військ партії були заборонені, а демократичні зокрема (тут і далі автор пише, звичайно, про Галичину, але це не перешкоджало провідним членам передвоєнних партій включитися активно в політичне й громадське життя та займати керівні пости в новостворених інституціях, установах і організаціях. Таким чином, українська демократія стала також чинником, хоч у відмінній формі та в інших обставинах. Німецька окупаційна влада не тільки що їх толерувала, але радо їх бачила на різних керівних постах, оцінюючи їхнє знання, досвід і довір'я населення до тих відомих одиниць».

«Ото демократія!» — скаже читач. Скільки спекуляцій навколо тої нещасної демократії в минулому і сьогодні!

Далі пан Горак ріже правду-матку, ту рравду, яку так хотіли б приховати колишні і нинішні націоналісти:

Кого ж числисть пан Горак до того «демократичного табору», функціонери якого так відкрито коляборували з гітлерівцями? Це — львівська Рада сеньйорів на чолі з митрополитом А. Шептицьким, перетворена затим в Українську національну раду в тому ж Львові, київська Українська національна рада, керована професором Величківським, Український крайовий комітет (УКК) у Львові на чолі з К. Паньківським, якого згодом замінено львівським відділом Українського центрального комітету (УЦК), керованого В. Кубійовичем.

Наприкінці пан Горак зазначає, що в повоєнний час «багато українців» (читай: українських націоналістів — В.М.) захворіли амнезією (тобто втратою пам'яті — В.М.). Один тільки К. Паньківський «відтворив правдиве тло». Автор має, звичайно, на увазі книги спогадів К. Паньківського «Від держави до комітету», «Роки німецької окупації» та «Від комітету до державного центру», де автор досить рельєфно описав усіх «українців», та ту «коляборацію», яку вони так запопадливо чинили. Ми нижче наведемо уривки із цих непересічних «творів».

Що ж до «коляборації» ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців, то Горак однозначно зауважує, що перша незмінно стояла на позиції «пронімецької орієнтації», друга, тобто ОУН-б, дещо маневрувала, хоч і не змінювала суттєво своєї зовнішньо-політичної орієнтації на гітлерівську Німеччину. Проголошуючи «Акт 30 червня 1941-го», бандерівці прославляли «героїчну німецьку армію» та її «фірера», «вітали побідоносну німецьку армію, як визволительку від ворога». Така відверта оцінка подана в статті:

Як поводили себе колабораціоністи під час німецько-фашистської окупації

Для початку відповімо коротко й однозначно: підступно, підло і злочинно, як усякі перевертні, ренегати і зрадники. Прикладів такої поведінки можна наводити безліч. Однак, не будемо виясняти весь спектр цієї мерзоти. Для належного «зразку» представимо «цілком пристойний» «Календар «За народ». Рік 1943» (Львів, 1942). Скільки тут лицемірства, підступності, плазунства, нікчемності, нахабства, цинізму та підлості, читач зрозуміє сам.

Представимо цей доволі об'ємний календар повністю, матеріал за матеріалом. Відкривається він статтею М. Добрянського «Український центральний комітет». Того самого М. Демковича-Добрянського, який сьогодні називається «українським істориком і політологом» і пише для «національно свідомих» в Україні та поза нею про історію українсько-російських непорозумінь і конфліктів (нещодавно появилось у Львові його дослідження «Україна і Росія». 154 Автор представляє в «календарі» Український центральний комітет (УЦК), як «національну» і безмежно благодійну установу, створену «національними силами». Цей третьорядний привісок німецько-фашистської окупаційної влади гестапо рекламує так: «В основному УЦК має подвійні завдання:

1. Бути посередником між німецькою владою і українським громадянством та бути його заступником на зовні.

2. Бути організацією для всього національного життя та ним керувати». 155 Все це, звичайно, неправда, бо УЦК був, власне, збіговиськом тих самих «коляборантів», які вірою і правдою служили гітлерівцям. УЦК не був ні «посередником» між німецькою владою і українським громадянством, ні тим більше керівником «національного життя», як про це пишномовно писав Добрянський, а звичайною організацією по збору окупаційних продовольчих податків (контингентів, як їх називали) з сільського населення генерал-губернаторства і дистрикту «Галичина». Туди, де він не справлявся, гітлерівці посилали поліцію та каральні загони. До цього слід додати, що УЦК беззастережно виконував волю гестапо на нагляду за українським і польським населенням, а це вже значило немало.

Далі ж автор патетично зауважує: «Ми є свідками, як серед найбільшого розгару війни держави налагоджують найважливіші проблеми, а німецькі державні мужі з притиском підкреслюють, що вони серед війни, незважаючи на всі труднощі, формують нову Європу». 156 Тут, як бачимо; досить цинічно звучить фраза про те, що «держави налагоджують найважливіші проблеми», в той час, як та ж Європа, а тим більше Україна, спливали кров'ю розтоптаного і закатованого населення.

Вслід за цим «коляборантським» писанням Добрянського подана невелика стаття І. Крип'якевича з доволі претензійною назвою для часів війни — «Процес творення суспільної організації в українській історії». На що натякав тут пан професор, добре відомо. Йому хотілося творити якісь ефемерні суспільні організацїі в Україні часів страхітливої війни, яких в минулому ніколи не було створено.

Далі відомий галицький расист (в «мундирі антрополога») Ростислав Єндик, що так багато писав у міжвоєнний період про вибраність українців серед народів світу, виступає із статтею «Расовість», де, опріч загальних й анальфабетних фраз про раси і нації, закликає «женитися з жінкою, що є динарської або нордійськоїраси». 157

Зате І. Кер (Іван Керницький) в панегірику «Доблесне безголов'я (сценка)» досхочу насміхається над червоноармійцями, яких представляє зграєю чи то недолюдей, чи тварюк у людській подобі.

Потім Л. Шанковський (відомий «виховник» та історіограф ОУН-УПА) мудрує над «професійними організаціями» й «професійною освітою» (стаття «Українські професійни