З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

надолужити в провінції. «Провідники ОУН виступили з ініціативою масових акцій, які і їм самим більше відповідали: 1) привітання німців як визволителів з побудовою тріумфальних брам; 2) маніфестаційних похоронів замучених большевиками; 3) сипання «могил слави». Захоплення безкритичних людей, зокрема молоді, такими акціями, в першу чергу сипанням могил, було надзвичайне. Здається, не було в Галичині села, в якому б не висипали такої могили».

Як серйозний аргумент Паньківський наводить уривок з редакційного повідомлення газети «Жовкіські вісті» від 10 липня 1941 р.: «У момент, коли будуємо самостійну соборну Українську державу, організуємо свої уряди, ентузіястично вітаємо союзну нам німецьку армію, як вияв нашої національної свідомосте, дозрілостй і радости, вивішуємо національні прапори і герби. Подаємо до відома всім громадянам, що нашим державним гербом є володимирський тризуб у формі, введеній Центральною Радою без меча і жадних інших прикрас. Національним прапором є синьо-жовтий прапор (вгорі синя краска, а внизу жовта) згідно з формою, уживаною в Східній Україні. Рівночасно наказуємо придержуватись тих вказівок». Такі розпорядження поширювала ОУН-бандерівців в перші дні німецько-фашистської окупації.

Тут же Паньківський приводить розпорядження протилежного напрямку:

Так маніпулювали з кольорами прапорів у час війни, вітаючи гітлерівців. Так продовжують маніпулювати й сьогодні, хоч незалежна Українська держава так досі остаточно і не вирішила, який парпор повинен стати національним. Правда прийнята Конституція України затвердила цей герб і прапор, забувши винести рішення про це на всеукраїнський референдум.

Читачам, мабуть, небайдуже довідатись про те, як розмірковував «коляборант» Паньківський про трирічну німецько-фашистську окупацію Галичини.

Далі Паньківський намагається пояснити цей «парадокс» таким чином: «Гітлер, як колишній австрієць, знав галицьких чи радше «австрійських русинів». Він ненавидів їх з щирої душі та мав для них, так зрештою, як для всіх слов'ян, тільки слова погорди. Чим пояснити таке, дійсно виняткове, прихильне трактування? Навіть у листуванні Розенберга з Гімлером в 1944 р., яке зберігається в актах нюрнберзького процесу, находимо згадку про «політично спеціально трактовану територію». Здається, що факт, що Галичина була колись частиною австрійської держави, відограв корисну ролю в трактуванні німцями Галичини й галицьких українців. Участь великого числа галицьких німців у рядах галицької армії в роках 1918–1920 мала також своє значення. Згадка про те позитивно підкреслювана була різними німецькими начальниками, починаючи від губернатора. Воно в багатьох щоденних ситуаціях допомогало й полегшувало тягар не одному з наших людей…»172 (Виділено мною — В.М.)

Таким чином, як бачимо, Панківський трактує роки німецької окупації в Галичині досить виразно: окупаційний режим тут був «лагіднішим», «наше положення було таки привілейованим». Галичина навіть у листуванні між Розенбергом и Гіммлером характеризувалась «політично спеціально трактованою територією». Цю «лояльність» гітлерівців Паньківський пояснює тим, що Галичина «була колись частиною австрійської держави». Але до кого були лояльними гітлерівці в Галичині? Паньківський сам же відповідає: в страхітливих ситуаціях воєнного часу це ставлення «допомагало й полегшувало тягар не одному з наших людей». Значить, багатьом «нашим людям».

Тут він, звичайно, правий, бо численна маса «коляборантів» почувала себе на вершинах. «Доля судила мені стати на чолі крайового комітету, — писав Паньківський про себе. — Майже повних три роки співпраці з німцями — від вересня 1941 року на пості голови УКК, а від 1 березня 1942 року в ролі заступника провідника і голови Львівського (Галицького) відділу УЦК, та вкінці навесні 1944 року — голови станиці Львівської УЦК — не були легкими… Ми звикли вже до німецького режиму, та — може ще важливіше — пристосовувалися до керівних осіб німецької влади, — відверто зауважував він». 173 Погані новини із Східного фронту, — додавав автор, — приймали ті «коляборанти» досить спокійно, бо той фронт був, мовляв, ще дуже далеко.

Мало того, вони раділи з того, що гітлерівці міняють до них ставлення. Весною 1943 р. німецькі окупанти після поразок на Східному фронті круто змінюють ставлення до своїх «підручних». Навіть за ініціативою гітлерівців надається поступово «самостійність» УКК (Українському крайовому комітетові), яким керував Паньківський, тобто «незалежність» від УЦК (Українського центрального комітету) в Кракові. Проте, жаліється Паньківський, цим намірам перешкодили: прихід партизанського з'єднання Ковпака в Карпати, упадок Муссоліні й капітуляція Італії. В тому часі помітний був ріст нашого значення та авторитету. Ми тоді стали навіть потрібними, а то й необхідними, дорадниками у вирішуванні різних близьких нам проблем…». І тут же щиро зазначає: «Ми не керували своєю долею і своїми справами, ми не були «майстрами». Майстром був Гітлер… В його тіні, під постійним наглядом його довірених і під їх натиском ішла наша праця…»174 (Виділено мною — В.М.). Ця «праця» добре відома українському народові.

Чим же заслужили ті «коляборанти» лояльність гітлерівців? Прямим прислуговуванням окупантам у запопадливому збиранні сільськогосподарських податків (контингентів), у вербовці робітників на рабську працю в гітлерівську Німеччину, в зборі теплого одягу для німецької армії, а то й прямих «порадах» (доносах) місцевим окупаційним властям та гестапо. Так УЦК, як і УКК, вважав своєю «основною функцією» проблему «формувати новий порядок в дистрикті» за гітлерівськими зразками, звичайно, та здійснювати «опіку» над селянством. На ділі ж та «опіка» виражалась в слідуючому:

1) роз'яснення: «контингент — одна цеголка до перемоги над ворогом»;

2) попередження: «в зборі контингенту німецька влада не легковажить»;

3) острах: «генерал-губернатор видав розпорядок, який передбачає кару смерти за злобне невиконання контингенту». (Газ. «Львівські вісті». 1942. 14 серпня, 30–31 серпня; газ. Станіславське слово». 1942. 6 вересня). Там, де не справлялись служби УЦК — УКК, туди посилались каральні загони «охоронної» поліції, які негайно і жорстоко розправлялися з тими, хто не сплатив контингенти чи порушив інші розпорядження окупантів.

Одним словом, добре почували себе в окупованій гітлерівцями Галичині тільки ті, хто співробітничав з окупантами. А що ж з тими, хто не співробітничав? У спеціальному документі «Зауваження і пропозиції» до генерального плану «Ост» від 24 квітня 1942 р., добре знайомому громадськості із матеріалів Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, було спеціально зазначено:

Таку, як бачимо, долю готували гітлерівці для основного населення цього багатостраждального краю. Опріч, звичайно, «коляборантів», які заслужили «лояльність» окупантів.

І ще. В цій Галичині, де окупаціний режим, за свідченням Паньківського, був «лагіднішим» і де «коляборанти» з націоналістичного середовища були захищені австрійським минулим цього краю, а головне — співробітництвом з гітлерівцями, за три роки окупацiї загинуло понад один мільйон 200 тисяч громадян (із них у Львівській області разом з Дрогобицькою було ліквідовано близько