З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

низькі» (ще одне суттєве визнання Паньківського), а тому вся поліція займалася мародерством. «Ще гірше, — продовжував Паньківський, — було з озброєнням. Воно було перестаріле, при тому один кріс (гвинтівка) припадав на дво поліцистів, а на один кріс приділено всього 10 набоїв». Але і цього вистачало, щоб впритул застрелити десять беззахисних євреїв чи всяких інших «ворогів». Про витрачені патрони кожної зміни поліцаї особисто звітували команданту поліції та залишали письмовий рапорт.

В той час, як на Волині в березні — квітні 1943 р. «українська» поліція, вимазана людьскою (в основному єврейською) кров'ю, по команді перейшла в УПА разом із зброєю, тут, в Галичині, поліцаї поодинці або групами, відходили в ту ж УПА, зате інші приходили на звільнене місце.

Паньківський пише і про таке:

Тому і не дивно, що чимало підрозділів УНС (Української народної самооборони) — витвору бандерівців в Галичині, в боротьбі проти радянських партизанів генерала С. А. Ковпака були сформовані із таких «досвідчених» поліцаїв.

І ще одна досить цікава деталь, про яку іронічно зауважує Панківський:

Отже, тут, в Галичині, про «українську» поліцію гітлерівці піклувались, бо їй довіряли.

Згодом, вказує Паньківсьский, до «української» поліції прийшло немало досвідчених людей. Одним був Володимир Пітулей, колишній майор польської поліції. Його заступником став поручик Любомир Огоновський. В листопаді 1941 р. у Львові було відкрито поліцейську школу. Однак, як не старалися вислужитися ці поліцаї, есесмани дивилися на них як на виконавців найчорнішої «роботи».

Цікавий факт подає Паньківський на початку книги, який з цілком відомих причин замовчують всі інші націоналістичні автори: «В лютому 1942 р. Національна рада (якою керував митрополит А. Шептицький — В.М.) припинила свою формальну діяльність. Приводом до цього став лист, написаний митрополитом до райхсміністра Гайнріха Гіммлера у справі вбивства жидів та зокрема у справі притягнення української помічної поліції до участі в акціях проти жидів. Канцелярія Гіммлера переслала того листа до СД у Львові. Кольф (вже згадуваний офіцер гестапо і СД — В.М.) запросив мене та подразненим голосом вияснював прикре положення свого уряду…» Паньківський при цьому додав: «Кольф дав прочитати лист митрополита до Гіммлера… Митрополит просив, щоб української поліції, яка без винятку складається з його вірних, не вживати до акції проти жидів».

Отже, «українська» поліція в дистрикті «Галичина» вже протягом півроку виловлювала и вбивала євреїв (про це ми вже писали в попередніх підрозділах), а про це мовчали всі ланки «громадськості» — від націоналістів до клерикалів. Нема жодного свідчення про те, щоб хтось заявив протест, усно чи письмово, в захист єврейського населення, яке страхітливо знищували тисячами. Нарешті, як бачимо, глас Божий прорізався в устах «миротворчого» митрополита!

Чи виправдовує К. Паньківський колабораціоналізм

Звичайно, виправдовує. Притому, виправдовує в своєрідній формі. В «Підсумках і висновках» до книги «Роки німецької окупації» він, прикриваючись словесним камуфляжем, всіляко доводить, що співпраця з гітлерівцями в роки Другої світової війни була неминучою. Але чия співпраця — українського народу чи українських націоналістів?

Як відомо, гітлерівських окупантів не задовольняло «державне правління» («уряд» Стецька — «Карбовича»), проголошене бандерівцями 30 червня 1941-го р. у Львові і вони його негайно розігнали. По-перше, гітлерівцям не подобались ігрища кишенькових політиканів за їх спиною, їх політична метушня. Господарі становища («Майстром був Гітлер» — писав Паньківьский) не могли допустити самоуправних вибриків самозванців, яких ніхто на такі акції не уповноважував. По-друге, гітлерівці аж ніяк не хотіли ділити (хай навіть повністю залежну від них) політичну владу з інородцями, яких планували знищити як слов'янське плем'я, чи поставити на коліна за своєю подобою. По-третє, окупантам потрібні були слухняні пособники в нещадній експлуатації краю, лакеї та виконавці, яких вони самі призначили для такої мети і які повинні беззастережно виконувати їх «панську» волю.

Після інциденту з «Актом 30-го червня 1941-го» гітлерівці, не бажаючи втрачати підтримку з боку українських войовничих націоналістів, тимчасово зманеврували. Тому вже 6 липня 1941 р. і було створено у Львові Раду сеньйорів, яка незабаром стала називатися Національною радою, почесним протектором якої став митрополит Андрій Шептицький, а президентом Кость Левицький, запопадливо слухняний німцям. «Українська національна рада у Львові, — писав Паньківський, — була для нас усіх «символом влади». 194 Звичайно, їм так здавалося.

В лютому 1942-го р. гітлерівці припинили діяльність Національної ради, хоч та «діяльність» зводилась до звичайної балаканини. Лист митрополита до рейхсміністра Гіммлера з проханням не використовувати «українських» поліцаїв в каральних акціях проти єврейського населення Галичини був лише примітивним приводом до розпуску. Просто гестапо і службі безпеки набридли хоч скромні, але ж все-таки ігрища в «національну» політику тої «національної» ради. «Із припиненням діяльності Ради всі функції президії… перейшли вповні до нас (тобто до УКК — В.М.).. «, — писав Паньківський. УКК, в той час підпорядкований УЦК, як відомо, був створений гітлерівцями як допоміжна організація із «аборигенів» для збору воєнних поставок для вермахту і беззастережно виконував всі накази окупаційних властей. Тут вже було не до «національної» політики. Гітлерівцям потрібні були просто пособники в усіх чорних справах. І вони знайшлися.

В «Підсумках і висновках» Паньківський писав:

Такі запитання (і досить резонно!) ставить Паньківський, виправдовуючись, і не розуміючи, що тим самим же викриває свою «філософію» колабораціонізму. Але як відповідає на них? Перш за все, зазначає «щирий коляборант» про те, що тоді, в 1941 р., «цих питань не ставили». Все, мовляв, було ясне — «українці», тобто українські націоналісти, стоять на боці Гітлера. Інші міркування просто не допускались. Ці питання, — веде далі Паньківський, — виникли «під впливом післявоєнних настроїв», бажанням скинути з себе відповідальність за все те, що ними творилось до війни і під час війни.

Думається, що це цілком справедливе застережння, бо всі ті, хто скомпрометували себе до війни і під час війни, почали старанно «відмиватися» після війни. Але даремно, бо історія злопам'ятна до злочинства і злочинців.

Однак, тут же, Паньківський вперто відстоює свою «коляборантську» тезу про те, що під час війни народ «мусить стояти у зв'язках з окупаційною владою» і «хтось мусить очолювати його репрезентацію…». Ось така логіка!

Далі Паньківський сам же звинувачує всіх і вся в співпраці з гітлерівцями:

В тому ж «коляборантському» ключі Паньківський і завершує свою книгу спогадів: провідні діячі ОУН «в більшості перебували тоді в Німеччині і стояли у зв'язках з німецькими чинниками… її (ОУН-бандеревців — В.М.) передові члени, що прийшли до Львова разом з німецьким військом,