З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

А що ж далі?

Гайке:

І далі:

Таким чином виходить, що 14-та гренадирська дивізія СС «Галичина» тільки кілька місяців (березень — липень 1944 р.) була дійсно польовою і стрілецькою. Після ж розгрому під Бродами в липні того ж року, рештки її вже восени знову переформовують в тому ж Нойгаммері на базі запасного полку, який тут залишався на вишкіл, в звичайну поліцейську («охоронну») дивізію СС і використовують не у фронтових, а в каральних цілях.

Цікаву деталь з цього ж приводу подає Гайке: «Чоту польової жандармерії… перетворено на сотню понад 100 польових жандармів…», а також «приділено близько 50 собак, витренованих для охорони й гонки…». Для чого, думаєте? Та для переслідування окремих груп противника (партизанів) у час каральних акцій.

А вже на початку жовтня 1944 року дивізію в повному складі (вже заново переформовану) перемістили в Словаччину, де вибухнуло повстання проти фашистів, своїх і німецьких. Тут дивізії була підпорядкована горезвісна «бригада Дірлівангера». Та сама бригада есесівців-головорізів, що вже була відома своїми страхітливими звірствами проти партизанів і мирного населення Білорусі. Ми вже оповідали про цю бригаду, коли писали про шуцманшафт-батальйон Побігущого-Шухевича (колишні спеціаль-батальйони «Нахтігаль» і «Роланд»), який діяв у тісній взаємодії з «дірлівангерівцями».

Тут, в Словаччині, поряд з галицькими есесівцями та головорізами Дірлівангера діяли проти словацьких патріотів ще башибузуки з дивізії СС «Хорст Вессель», бойова група карателів «Шіль», мурульманський полк з армії РОА генерала Власова, інші частини гітлерівців-садистів. Як бачимо, Добра компанія зібралася! І все це, зрозуміло, не випадково.

Гайке ж, з відомих і невідомих причин, тут часто камуфлює, вдається до «виправдань», подібних цьому:

Але тут же Гайке описує «доблесті» «бригади Дірлівангера» (яка як раз у той час за наказом вищого командування СС була введена до складу дивізії і підпорядкована її командуванню, а, значить, і начальнику штабу дивізії майору Гайке):

Тут, звичайно, слід розуміти «виправдання» Гайке майже так: мовляв, сусідство бандита Дірлівангера та його бригади кидало чорну тінь на галицьких есесівців та на дивізію СС «Галичина» в цілому, яка, мовляв, вела себе «коректно» і благородно. Фантазія герра Гайке! Якщо зграя вовків напала на табун домашньої худоби, даремно шукати в цій зграї благородні вчинки!

Після багатьох і досить тривалих каральних акцій в Словаччині в час великого народного повстання дивізія СС «Галичина» була послана не на фронт, який блискавично наближався, а переміщено в Штірію і Карінтію для боротьби проти югославських партизанів під керівництвом маршала Тіто. Тут галицькі есесівці провели останні місяці війни. Гайке знову зауважував: «Тут також, як і у Словаччині, деякі німецькі частини хотіли приписати свої проступки дивізії лише тому, що це було українське, а не німецьке з'єднання».

Можна подумати, що есесівська дивізія, яка виконувала «охоронні» (каральні) акції, прибула сюди, в Югославію, на прогулянку. Хоч тутже Гайке сам уточнює, що «головним завданням дивізії було поборювання партизанів».

Завершуючи групу матеріалів про свідчення В. — Д. Гайке, колишнього шефа штабу 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина», ми не можемо не навести досить визначні місця із передмови до одного із видань його книги, написаної відомим американським дослідником українського інтегрального націоналізму Джоном Армстронгом, таким авторитетним серед націоналістів різних відтінків в минулому і сьогодні. В цій передмові, яка претензійно називається «Чи «легіонова політика» така безнадійна?», Д. Армстронг, зокрема, яскраво прояснює вагомі нюанси щодо ініціативи творення дивізії:

Далі Армстронг «уточнює»:

Армстронг при цьому додає:

І, нарешті, таке:

Цi застереження Д. Армстронга абсолютно об'єктивні, хоч певні місця чітко не визначені.

Дещо інакше трактує взаємостосунки ОУН-УПА та дивізії СС «Галичина» о. Іван Гриньох у статті «Дивізія «Галичина» й українське підпілля», опублiкованій у збірнику статей і матеріалів «Броди» (Мюнхен, 1951). Іван Триньох у 1941 р. за рекомендацією митрополита та його коадютора Йосипа Сліпого служив капеланом спеціаль-батальйону Абверу «Нахтігаль». Нагороджений нацистським «Залізним хрестом». В роки війни виконував часті та відповідальні доручення проводу ОУН-бандерівців. Від імені проводу в квітні — червні 1944-го року вів переговори з гітлерівцями. Стає віце-президентом УГВР (Української головної визвольної ради) і голова її закордонного представництва. Мабуть, найвищу характеристику о. Гриньоху дав К. Паньківський, представляючи його, як «одного з найвидатніших і найактивніших членів проводу ОУН-б і УГВР»: «Він ніколи не був ані заарештований, ані переслідуваний німцями, а навпаки, під час перебування Бандери в контаборі з німцями в легальному контакті». 220

Перш за все І. Гриньох у своїй статті відстоює думку про те, що творенням дивізії СС «Галичина» гітлерівці прагнули послабити діяльність бандерівців, привертаючи до своїх цілей частину активної молоді. «… Німецький маневр, — вказує автор, — …в українському організмі не вдався, і вже за короткий час боротьба (між ОУН-бандерівців та організаторами дивізії — В.М.) була припинена.221 Тому даремно шанувальники бандерівщини вперто відстоюють безпідставну позицію, що ОУН-бандерівцш, мовляв, весь час боролися проти створення дивізії СС «Галичина». Гриньох продовжує: «Передусім українське підпілля зрозуміло істину, що не вдасться перешкодити в організації дивізії, незважаючи на принципове заперечення самої концепції участі українців в німецьких частинах». 222 Тут отець Гриньох явно лукавить, бо ж бандерівці формували ще напередодні війни диверсійні батальони Абверу «Нахтігаль» і «Роланд», де Гриньох сам був капеланом у формі офіцера вермахту і благословляв дії нахтігалівців на «геройські» подвиги. Проте тут же додає: «Початкове різне ставлення пізніше змінилося, і, рахуючись з реальними можливостями та фактичним станом, послано навіть певну кількість людей, що організаційно чи сімпатіями стояли на боці українського національно-визвольного підпілля, до дивізії, беручи до уваги моменти практичного характеру вишколення, добуття зброї та дбання, щоб не допустити до розгортання ворожнечі між дивізією й українським підпіллям».223 (Виділено мною — В.М.) Далі Гриньох стверджує, що «на підставі офіційних стверджень німецького командування вже в перші місяці відбуло з дивізії і перейшло на бік УПА біля 600 осіб».

Під час перебування дивізії СС «Галичина» під Бродами, вказує Гриньох, «створилися найбільш дружні стосунки». УПА отримала «поважну матеріальну допомогу» з боку дивізії, і «два сильні курені УПА» споряджені зброєю й амуніцією, переданими вояками дивізії.

Проте, вказує автор, вже «після катастрофи на фронті» в УПА перейшла та частина есесівців, яка зберіглася. «В якій кількості, про це, на підставі існуючих закордоном матеріалів, не можна нічого певного сказати». І тут же додає: «…Не диспонуємо зараз багатими даними про бувших вояків дивізії в