Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

Повернуло за опівніч. Чінта відпочивала у своєму наметі. І воїни, повечерявши після виснажливого переходу, швидко позасинали. Неподалік чорнів ліс, за яким отаборилося вороже військо. Чінта знала, що ворог близько, і вранці збиралася несподівано вдарити на нього. Вона гадала, що ворог не взнає про її намір, але помилялась. Бо знайшовся зрадник, що перебіг до ворога й розповів йому все. І вороги надумали нишком підкрастися до намету Чінти й убити її. Для цього вибрали трьох найвідважніших воїнів. Немов хижі звірі, вони нечутно перейшли через ліс і зупинилися на узліссі, щоб напевне визначити, в якому саме наметі спить Чінта. Вони не сумнівалися, що намір їхній вдасться, бо її військо безпробудно спало, здолане міцним сном. А потім, немов ті крокодили, всі троє поповзли до намету Чінти без найменшого шереху.

А військо безтурботно спало, навіть вартових здолав сон. Лише одна людина не спала, сиділа за наметом, скоцюрблена від холоду. То був Ратнасінх. І так він робив не вперше — безліч безсонних ночей довелося йому провести біля Чінтиного намету.

Зачувши підозрілий шурхіт, він вихопив меча і випростався. І відразу помітив три невиразні постаті, що повільно наближалися. Що робити? Якщо здійняти тривогу, зчиниться метушня, виникне паніка і, чого доброго, воїни спросоння почнуть битися між собою, подумавши, що то вороги.

Постаті наблизилися майже впритул, тож розмірковувати були ніколи. Ратнасінх відчував у собі достатньо сили й мужності, щоб самому зустріти трьох напасників. З мечем у руці він кинувся на них. Якийсь час дзенькотіли мечі, а тоді все стихло. На землі непорушно застигли троє ворожих воїнів, а біля них стікав кров'ю Ратнасінх.

Коли вранці Чінта прокинулась і вийшла з намету, то побачила чотири нерухомі тіла. Серце її зайшлося тривогою, і вона підійшла ближче. Троє ворогів були мертві, тільки Ратнасінх ще дихав. Вона все зрозуміла, і жінка в ній переважила. Та, що не зронила жодної сльози по загиблому батькові, тепер не могла стримати рясних сліз. Вона присіла біля нього, поклала його голову собі на коліна і в храмі серця здійснила обряд сваямвари[36], оповивши шию коханого весільною гірляндою.

4

Цілий місяць Ратнасінх не розплющував, а Чінта не заплющувала очей і не відходила від нього й на крок. Вона забула і про свою рідну землю, і про ворога, що наближався, а всю себе без останку пожертвувала коханому. Та от Ратнасінх розплющив очі й побачив, що лежить на ліжку, а над ним схилилася Чінта і віялом обмахує його.

— Чінто, — озвався він слабким голосом, — дай мені віяло, не муч даремно себе.

Невимовною втіхою і щастям сповнили дівчину його слова. Ще місяць тому вона сиділа в узголів'ї зраненого Ратнасінха і вмивалася сльозами від розпуки, а зараз, почувши його голос, нетямилася від радості. Ніжно й лагідно вона мовила йому:

— Любий мій, якщо вже це мука, то я не знаю, яке може бути щастя!

Незглибиме почуття було в цих словах. Очі Ратнасінха заблищали, він відчув, як відступає слабість, а натомість у жилах могутньо струменять хвилі нового життя. І яке ж цілюще було воно, скільки в ньому захвату й ніжності, скільки радості й водночас смутку! Кожна Ратнасінхова жилочка, здавалося, переповнилася щастям. Він відчув непереборне бажання схопити дівчину в обійми. Здавалося, він зараз може завоювати весь світ, може піднятися в небо, розтяти навпіл гори. На якусь мить відчув таке вдоволення, ніби всі його бажання здійснилися, ніби він усього вже досяг і ні в чому не відчуває потреби. Якби перед ним зараз постав сам всемогутній Шіва[37], і то відвернувся б від нього, бо що ж йому тепер іще просити в нього? Він усе вже мав. Думка, що в світі немає щасливішої людини, сповнювала його невимовною гордістю.

Але Чінта ще не виповіла йому всього, отож знову заговорила:

— Скільки ж ти вистраждав через мене! Ратнасінх спробував підвестись.

— Без випробувань не досягнеш мети, — мовив він. Чінта дбайливо і обережно знову вклала його на постіль.

— Навіщо ти кажеш про випробування? Ти ж тільки захистив слабку жінку. Я певна, що якби то була не я, а якась інша жінка, ти оборонив би і її. Чи знаєш ти, що я присяглася ніколи не виходити заміж? Але твоя самопожертва порушила мою клятву. Я зросла серед воїнів і тільки найхоробрішому з них можу віддати своє серце. Я зневажаю патякання базік, кривляння негідників, брутальність нахаб. Вони для мене — нудні блазні. А в тобі я знайшла справжню жертовність, і тому стала твоєю служницею — і не від сьогодні, а вже давно.

5

Настала шлюбна ніч. У глибокій тиші тільки серця двох закоханих билися схвильовано й палко. Місяць згори лив своє молочно-біле світло, і в його сяєві молоді провадили свою любовну розмову. І раптом принесли звістку, що до фортеці наближається ворожий загін. Чінта здригнулась. Ратнасінх підхопився на ноги і зняв зі стіни свій меч. Закохано дивлячись на чоловіка, Чінта мовила:

— Пошли когось, навіщо тобі йти самому?

— Боюся, що цього разу ворог набагато численніший, — відповів Ратнасінх, беручи на плече рушницю.

— Тоді і я піду з тобою! — згукнула Чінта.

— Ні, ти залишайся тут. Сподіваюся, що не забарюся довго, швидко прожену ворога. Певно, так уже нам судилося, щоб наша шлюбна ніч стала і ніччю перемоги.

— Мені чогось страшно і так не хочеться відпускати тебе.

Розчулений щирою тривогою дружини, Ратнасінх пригорнув її:

— Кохана, до ранку я повернуся!

Чінта обняла чоловіка із очима, повними сліз, заговорила:

— Побоююсь, що так швидко ти не повернешся. Але пам'ятай, любий, я скрізь буду з тобою. Та гаразд, іди вже, але щодня присилай мені звістку. І заклинаю тебе, нападай на ворога тільки слушної миті. Бо я знаю, щойно ти побачиш ворога, як забуваєш про все. Благаю тебе, будь обережним, дій обачно. Іди! А коли треба, покажи ворогові спину так, як ти показуєш йому обличчя.

Чінту не полишала тривога. Там, де досі переважало жадання перемоги, тепер переважало кохання. Колись безстрашна жінка-полководець, що розлюченою тигрицею кидалася на ворогів і сіяла серед них страх, тепер благала богів захистити її незмірне щастя — Ратнасінха, що саме сідав на коня.

Вона стояла, проводжаючи його поглядом, аж поки він зник у гущавині лісу. Потім піднялася на найвищу вежу й довгі години дивилася в той бік, де зник її коханий. Там було безлюдно, гори