Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер
Щасливий сам, я з людяності спробував і його зробити щасливим чи принаймні розважити і почав загадувати йому різні загадки, переважно з Святого письма, добре відомого простому людові.
— Чи знаєш ти, — спитав я, — як звільнився від пут перший серед апостолів? — І почув у відповідь, що він бачив зображення цієї події в церкві у Тоскані[50].
— Заприміть, Гансе! — сказав я далі. — Янгол сказав Петрові: «Взуйся і йди за мною!» Петро не впізнав янгола, і вони проминули першу і другу варти, браму і пройшли вздовж вулиці. Потім супутник зник, і Петро одразу ж сказав: «Тепер я воістину знаю, що мене вів янгол». Звідки ж, Гансе, з'явилось у нього це раптове знання, це незламне переконання? Скажи-но мені, якщо відгадаєш.
Анселіно подумав якийсь час, потім труснув своєю впертою кучерявою головою.
— Ну, Гансе, — сказав я, — я розгадаю тобі. Петро впізнав янгола, бо той за свою службу не зажадав на чай. Це не по-земному. Так чинять тільки небожителі.
Не слід жартувати з простим народом. Анселіно побачив у жарті, що не знати чому спав мені на думку, умисел чи натяк.
— Це правда, пане, — сказав він. — Я везу вас майже задарма і хоч я і не янгол, але теж не правитиму з вас на чай. Бачите, мені й самому треба в цю обитель, — він назвав жіночий монастир, мету нашої подорожі. — Там завтра Гертруда буде опоясувати свої чресла вірьовкою і її світле волосся впаде під ножицями.
— Присягаюсь луком Купідона, — вигукнув я, — бідолаха закохався! — і примусив його розповісти просту, але не таку вже й ясну історію.
Він з своїм єпископом прибув до Констанца і знічев'я почав шукати в околицях якоїсь теслярської роботи. Він знайшов її на будівництві жіночого монастиря і незабаром познайомився там з Гертрудою, що жила десь поблизу. Вони припали одне одному до серця і стали частенько зустрічатися. «Завжди по-хорошому, — сказав він, — бо вона дівчина чесна». Аж ось раптом Гертруда від нього відцуралась, хоч, як видно, кохала його, і порвала з ним просто так, ніби настав строго загаданий строк. Ганс достеменно дізнався, що вона готується постригтись у черниці. Завтра її облачатимуть, і він буде при цій церемонії. Хай він на власні очі переконається в тому, що чесна і анітрохи не примхлива дівчина може раптом, без будь-яких підстав, покинути того, кого вона, за її ж словами, кохає, і стати черницею.
Скінчивши свою розповідь, Анселіно знову похмуро замовк і віддався сумним роздумам, які перервав тільки, щоб відповісти на мої запитання про вдачу абатиси. Це паскудна баба, але чудова управителька. Вона поставила на ноги вкрай занедбане господарство монастиря.
Нарешті серед моря одноманітних виноградників виринув монастир. Біля корчми на шляху Анселіно попросив мене відпустити його, щоб він міг ще раз глянути на Гертруду під час постригу. Я охоче погодився і зійшов з мула, щоб, не кваплячись, добратися до близького вже монастиря.
Там була, видно, гулянка. Перед монастирем, посеред лугу, лежала якась велика, дивної форми річ, виставлена чи то на продаж, чи то з якоюсь іншою метою. Здоровенний чолов'яга в шоломі сурмив у трубу. Різкі, неприємні звуки розтинали повітря. Можливо, цей інструмент був воєнною здобиччю, а може, й церковним начинням. Абатису з її черницями і підозрілим герольдом[51] у залатаній куртці, драних штанях і дірявих чоботях, з яких стирчали пальці, щільним строкатим колом оточили ченці й парафіяни, що збіглися звідусіль. Серед селян тут і там стояли і дворяни, а також мандрівні співаки, цигани, волоцюги, повії та всяка потолоч, яку привабив сюди Вселенський собор. Весь цей люд переплівся у химерний вінок. То один, то другий з цього кола виходив і пробував підняти дивну річ; це був, як я розглядів, підійшовши ближче, темний, старовинний, величезний хрест. Як видно, він був неймовірно важкий, бо навіть у найдужчих руках починав хилитися, перехняблювався і падав би додолу, якби багато рук і плечей не підхоплювали цю багатопудову колоду. Веселощі й регіт супроводили кожну невдачу. Непристойність цієї сцени завершувала мужичка-абатиса, що, наче біснувата, танцювала на щойно скошеній луці, збуджена і цінністю своєї реліквії, і, очевидно, монастирським вином, яке у величезних дерев'яних кухлях без усяких церемоній переходило від рота до рота.
— Присягаюсь, — вигукувала зухвала баба, — цей хрест нашої покійної герцогині Амалясвінти ніхто не зможе підняти й понести — навіть найдужчий парубок. Але Гертрудочка завтра ж понесе його, як пір'їнку. Люди! Цьому чудові вже тисяча літ, а воно все ще новісіньке! Воно ніколи не зраджувало сподівань, і клянусь, що й завтра все зійде гаразд!
Порівнявши цю кумедну сцену з іншими, що їх доводилось мені бачити на моїй благословенній батьківщині, я почав розуміти її і оцінювати саме так, як за годину після того, коли я краще ознайомився з справою і остаточно з'ясував її. Та плин моїх думок раптом був неприємно обірваний верескливим вигуком блаз-нихи в білому каптурі з багровим обличчям, дурними, хитрими оченятами і ледь помітним кирпатим носиком, що був на неприродно далекій відстані від звірячого рота.
— Гей, ви там, італійський писарю! — закричала вона до мене. Я був у цей день вбраний просто, по-дорожньому. Та сліди мого класичного[52] походження позначались на моєму обличчі. — Підійдіть-но ближче і підніміть мені хрест блаженної Амалясвінти. — Глузливі погляди всіх звернулись до мене; юрба розступилась і згідно з алеманським[53] звичаєм мене грубими стусанами проштовхнули наперед. Я почав відмовлятися, посилаючись на те, що руки в мене — як вам відомо, друзі, — короткі й кволі.
Оповідач розмашистим жестом показав свої руки. Тоді безсоромна, оглянувши мене, вигукнула:
— Зате в тебе, шельми, довгі пальці!
І справді, мої пальці, завдяки щоденним вправам у писанні, розвинулись і стали гнучкими. Юрба навколо мене зняла гучний регіт, причини якого були мені не зрозумілі, але він образив мене, і я відніс його на карб абатисі. З обуренням я відійшов, звернув за ріг церкви, яка була поблизу, і, побачивши, що головний вхід відчинено, увійшов туди. Благородне округле склепіння вікон та арок, замість модного тоді стрілчастого склепіння і безглуздих закрутків, настроїли мене ясно і спокійно. Повагом рушив я уперед, де мене приваблювала велика скульптура, яка у світлі, що падало згори, потужною громадою виступала з таємничого присмерку і здавалась навіть
