Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер
Я був схвильований і, шукаючи кращого освітлення, ступив крок назад. Раптом, напроти, з другого боку скульптури, побачив я дівчину, що стояла навколішках; вона була майже такої могутньої будови, як і кам'яна герцогиня; певно, з тутешніх селянок. Дівчина, щоб вільніше дихати, відкинула каптур білого одягу на жмут русявого волосся і відкрила міцну шию.
Вона підвелась, замислена, помітивши мене не раніше, як я її, витерла рукою сльози на очах і хотіла йти. Можливо, це була послушниця.
Я затримав її і попросив пояснити мені значення скульптури, сказавши своєю ламаною німецькою мовою, що я один з чужоземних отців Собору. Вона дуже просто розповіла мені, що група зображує королеву чи герцогиню, засновницю монастиря, яка дала обітницю прийти до постригу з оповитою тернами головою і з хрестом на плечі.
— Кажуть, — нерішуче говорила далі дівчина, — вона була велика грішниця, бо отруїла свого чоловіка, але була така всесильна, що світське правосуддя не могло її скарати. Але Бог пробудив її сумління, і вона вдалась у велику тугу й розпач, бо зрозуміла, що занапастила свою душу. Після довгого і тяжкого каяття вона, прагнучи переконатися, що Бог її простив, звеліла спорудити цей важкий хрест, якого ледве міг підняти в ті часи навіть найдужчий мужчина. Вона впала б під його тягарем, якби Матір Божа в своєму милосерді не допомогла їй, підставивши своє небесне рамено поруч з її земним.
Не такими словами, а далеко простішими, грубими, незугарними — варварською говіркою — розповіла мені ця русява германка, але це не можна передати нашою літературною тосканською мовою.
— Пригода ймовірна, — зауважив я сам до себе, бо такий вчинок варварської королеви здавався мені можливим за часів і звичаїв наприкінці першого тисячоліття. — Це могло бути!
— Це правда! — підтвердила вона коротко і пристрасно, кинувши похмурий і переконаний погляд на кам'яну скульптуру, і знову хотіла піти, та я ще раз затримав її, спитавши, чи не Гертруда вона, про яку мені розповідав мій сьогоднішній провідник Анселіно з Сп'юги? Вона сміливо ствердила це, анітрохи не зніяковівши.
Подумавши, вона сказала:
— Оскільки ви вже тут, шановний пане, то я хочу звернутись до вас із проханням. Коли цей чоловік поїде з вами назад до Констанца, поясніть йому, чому я від нього відмовилась. Я багато разів збиралась розповісти йому, в чому річ, але прикушувала язика, бо це таємна угода між мною і Божою Матір'ю і розпатякувати про це не годиться. З вами ж, якому відкриті духовні таємниці, я можу поділитися, не чинячи цим зради. А ви передайте Гансові стільки, скільки вам здаватиметься потрібним, щоб він не вважав мене легковірною і невдячною і щоб я не лишилась такою в його пам'яті.
Діло було так. Коли я була ще зовсім дитиною — мені минуло десять років, і батько мій тоді вже помер, — моя мати тяжко і безнадійно захворіла. Мене охопив жах — лишитись самою на світі. Ось через це і через любов до своєї матінки я і дала обітницю Пречистій Діві Марії присвятити себе їй на двадцятий мій рік, якщо збереже вона до того часу життя моєї матері.
Так Матір Божа і зробила, підтримавши життя моєї матері до останнього свята тіла Христового, коли мати упокоїлась. Саме в той час Ганс працював у монастирі і він зробив матінці труну. А що я лишилась самою, то й не дивно, що він сподобався мені. Він — хороший і бережливий, як майже всі італійці, «скромний і ввічливий», як вони там за горами кажуть.
Та наближався строк моєї обітниці і нагадував мені про себе кожним ударом церковного дзвона.
Часто чула я ніби шепіт різних думок, наприклад: «Обітниця безневинної дитини, яка не знає, що таке чоловік і що таке жінка, не може тебе зв'язувати!» або: «Матір Божа милосердна, — вона й без відплати подарувала б тобі твою матінку!» Та я заперечувала: «Угода є угода» і «Чесність над усе!»
Тепер слухайте, шановний пане, що я думаю! Відтоді, як Матір Божа допомогла нести хреста королеві, вона, з давніх-давен, заселяючи її монастир, допомагає нести хрест усім послушницям. Це стало їй за звичку, вона робить це несвідомо. А тепер я кажу Матері Божій: «Якщо ти хочеш мене, то візьми! Хоч я сама, — якби ти була Гертрудою, а я — Божою Матір'ю, — то не стала б, мабуть, ловити на слові дитину. Та байдуже — слово це слово! Є тільки одна різниця. Герцогині, з її тяжким гріхом, було легко й хороше в монастирі, мені ж буде холодно й гірко. Якщо ти піднесеш мені хреста, то дай полегшення і моєму серцю; інакше станеться нещастя, Матір Божа! Якщо ж ти не можеш розважити мені серця, то в тисячу разів буде краще, коли я собі на ганьбу впаду перед усіма й простягнусь на землі».
Після того, як вона пішла, я сів у сповідальні[54], схилив голову на руки й почав думати, — зрозуміло, не про варварську дівчину, а про римського класика. І серце звеселилося моє, і я голосно вигукнув:
— Дякую вам, безсмертні! Улюбленця комедійної музи буде подаровано світові! Плавта знайдено!
Друзі, збіг обставин був запорукою мого успіху! Я не знаю, мій Козімо, як ти собі мислиш чудо. Я думаю про це досить вільно і вбачаю в ньому і щось незбагненне, і обман. Тяжкий хрест був справжній, і велична грішниця, варварська жінка, могла його підняти завдяки велетенським силам, що їх породжує розпач і душевний порив. Але це більше не повторювалось, а протягом століть штучно підроблялося. Хто був винен у цій омані? Заблудле благочестя? Обдумана жадібність? Це було оповито темрявою віків. Та одне безперечно: темний, почорнілий від часу хрест виставлений на загальний огляд, і