Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер
Тирана скину з трону
В нерівній боротьбі!
Сотні, тисячі сердець за мурами, що їх Пачіотті звів довкола Антверпена, з солодким трепетом дослухалися до цих звуків; у сотень, тисяч людей на очі наверталися сльози.
Та розмірковувати часу не було; чорна галера здійснила свій найславетніший воєнний подвиг, і захоплену здобич належало сховати в безпечному місці. Під прикриттям гармат чорної галери Ян Норріс, тепер командир на галіоні «Андреа Доріа», вивів судно на середину Шельди й повільно поплив попід містом униз за течією. Сім захоплених менших суден уже йшли разом з іншими гезькими суднами попереду; замикала цю процесію чорна галера.
Як зблискували й гуркали гармати на антверпенських укріпленнях! Як жваво відповідали на їхню стрілянину гезькі судна й «Андреа Доріа», який тепер — уже під стягом «злидарів» — плив униз за течією, весело напнувши вітрила на вранішньому вітрі! Як рвав на собі волосся дон Федеріко, довідавшись про таку нечувану подію!
Вогонь з усіх укріплень і фортів уздовж цілої річки!
Ух-ха-ха, ух-ха-ха! Сьогодні в гезів удача, сьогодні в гезів удача! Що морським гезам до того, добре чи погано стріляють іспанці? Поранених — у трюм, убитих — за борт. Ух-ха-ха, ух-ха-ха! Ось знов ударив залп із чорної галери навпроти форту Філіппа! Гух, гу-гух, — це Круйське укріплення на брабантському боці.
Але тримайтеся добре, нідерландські хлопці, залишилась остання, але найважча перешкода.
Там, нижче за течією, у вранішньому тумані здіймається форт Ліфкенгек.
Там, нижче за течією, у вранішньому тумані — форт Лілло.
Тепер, гези, усі, хто ще може поворухнути рукою чи ногою, — до гармат.
Хай щастить гезам! Хай щастить гезам!
У Ліфкенгеку все було напоготові; комендант мав досить часу, щоб дати потрібні розпорядження: капітан Херонімо розбудив його ще о другій годині ночі. «Що сталося, сеньйоре?» — запитав полковник, і старий, знизавши плечима, сказав: «Може, заколот у Каллао, а може, бунт в Антверпені. Так чи так, а я прошу вас, сеньйоре, вийти на укріплення». Роздратований з'явився комендант на південно-східний бастіон свого форту й довго стояв, прислухаючись. За чверть години барабани знов закликали залогу на фортечні вали, а ще через годину капітан промовив:
— Сеньйоре полковнику, я наказав би розстріляти всіх вартових, що стояли на чатах сьогодні вночі…
Скільки часу тривала вже гарматна канонада вниз за течією Шельди? Не дивно, що в ліфкенгекському форту все якнайкраще підготували до зустрічі чорної галери!
Насуплений походжав капітан Херонімо туди-сюди перед своєю ротою, і що ближче лунала канонада, то дужче він супився — така вже була в нього вдача. Він грав у цій грі вже так довго, що вона йому просто надокучила — а в тім, ні, не надокучила, а зробилася така сама байдужа, як… як власне дихання. Отож коли з форту Перле примчав верхи навпрошки гонець і привіз перші подробиці про те, що сталося під Антверпеном, капітан Херонімо тільки знизав, за звичаєм, плечима. Як же люто сприйняли цю звістку його товариші! А старий воїн Альби, Реквезена й Фарнезе тільки відвернувся від гінця й пішов до своєї роти.
— І вони й досі сподіваються надіти цьому народові ярмо?! — бурмотів він. — Скільки вже років найкращі сини Іспанії, опора її могутності, складають голови на цій землі! Горе тобі, нещасна батьківщино!..
Гармати на Круйському укріпленні урвали його розмову з самим собою. У вранішньому тумані тихо почав трусити сніг; за три кроки вже нічого не було видно.
— Ну звісно! — й далі бурмотів старий воїн. — Стріляй собі наосліп та прислухайся! Знову вона, ця Богом проклята музика, похоронна пісня могутності й честі Іспанії! Бабах, бабах! Та побережіть же порох, однаково ви їх не знищите!.. Атож, стріляйте собі, стріляйте, а пісня лунає ще голосніше! Чорт, я вже знаю її напам'ять!
І капітан Херонімо під гарматний гуркіт та звуки нідерландських сурм почав нишком наспівувати:
Я — принц Вільгельм Оранський,
Пройшов крізь сто вогнів;
Завжди король іспанський
Як батько був мені.
Не встиг він доспівати цих слів, як поруч із ним, посеред його роти, вибухнуло ядро, і шестеро воїнів, убитих, чи поранених, упало на землю. Це ядро прилетіло з генуезького галіона. Судно Яна Норріса, проходячи повз ліфкенгекський форт, відкрило вогонь. Форт одразу ж відповів ураганною стріляниною, проте відчутної шкоди гезам не завдав.
На палубі «Андреа Доріа» стояла поруч із своїм коханим Міга ван Берген. Очі в неї блищали — що їй до іспанських гарматних ядер! Над головами в цієї юної пари переможно маяв гезький стяг, а зірваний Спінолин прапор валявся в них під ногами.
— Ще один повний заряд, хлопці! Вогонь, вогонь! Вогонь на честь Міги, моєї нареченої! — вигукував Ян Норріс, розмахуючи капелюхом. — Он падає за борт брамсель-стеньга! Дарма, не страшно! Ух-xa! Міго, голубко моя, ми вже у відкритому морі! Чуєш, як чорна галера робить своє діло біля форту Лілло?! Ух-xa! Ух-ха! Краще турок, аніж піп! Відкрите море! O Міго, люба моя Міго, дорога моя наречена, як я тебе кохаю!
— О Яне, Яне, так славно своєї нареченої не завойовував іще ніхто! Як багато ти для мене зробив!
— Та що там! — засміявся Ян Норріс. — Всього-на-всього зарубав одного італійського морського лейтенанта й викинув за борт труп італійського капітана. Це чорна галера врятувала тебе й мене! Слава у віках чорній галері!
— Слава! Слава чорній галері! — раділи матроси на «Андреа Доріа», а віддалік ліворуч у відповідь прогримів гарматний залп із чорної галери, що саме проносилася повз мури форту Лілло.
— Облиште мене, — промовив капітан Херонімо до своїх товаришів, що хотіли знести його з фортечного валу. — Дайте мені померти просто неба, так мені буде легше. Прощавайте, друзяки, живіть усі здорові і… і тримайтеся стійко. Я бачу довкола себе самі тільки молоді, юнацькі обличчя… Братове, зичу вам більшого щастя, ніж випало на долю старої армії. Ми свій обов'язок виконали… Розкопайте могили на Еммінгенському полі, на лугах під Мокером, Гембдоурсом і Антверпеном… Не ваша вина, що… ми ще… топчемося… на… одному місці! Живіть… здорові, дру… зі… Стара… армія… сходить у могилу! Прощавайте і… Іспаніє… навік… нещасна… Іспаніє!..
Капітан Херонімо помер. Німотно обступили його офіцери й солдати залоги ліфкенгекського форту.
Гарматний гуркіт змовк. Нідерландські судна щасливо пройшли зі своєю здобиччю повз іспанські фортеці. Але вдалині все ще лунала пісня тисяча п'ятсот шістдесят восьмого року:
Перед лицем Господнім
Признаюсь щиро я:
Огиду я сьогодні
Відчув до короля!
Бо хочу я служити
Всевишньому й добру!
За правду,
