Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

Отак міркуючи, лейтенант увійшов у вечірніх сутінках до капітанської каюти й тепер стояв, як уже сказано, між умирущим товаришем та тремтячою Мігою, у тьмяному світлі від суднової лампи.

Пораненого капітана хотіли перенести на берег, проте Антоніо Валані з усієї сили вже згасаючого життя став цьому на перешкоді; померти він хотів на своєму судні, а не в шпиталі. В лихоманці він, однак, не забув про те, що Леоне привів на борт «Андреа Доріа» фламандську дівчину, яку він, Антоніо, кохав. І що ближче підступала смерть, то міцніше він чіплявся за це кохання, то дужче воно полонило його. В житті він щосили потамував би це кохання в собі й не дав би втручатися своєму шаленому товаришеві. Але тепер, коли Антоніо лежав у передсмертному маренні, його свідомість звільнилася від усіх пут, і він уже не приховував того, що доти відчував і таїв у серці.

Бідолашна Міга! Вона стоїть навколішки, з розпущеними косами біля постелі смертельно пораненого капітана — примарно бліда, зі зціпленими до болю руками! Нема порятунку, нема!..

Хвилі Шельди поглинули її друга, що несамовито боронив свою кохану і зрештою кинувсь у холодні води, щоб не побачити її ганьби.

А Бог? Гай-гай, надто темна ніч, надто похмурі думки в безталанної, щоб вона згадала про великого спасителя від усіх небезпек. Немає такої сили на землі й на небі, яка врятувала б дівчину від ганьби й безчестя. О горе тобі, Міго ван Берген!

Глухо долинають із соборної вежі одинадцять ударів годинника, повільно пливе важке бемкання, відлунюючи в дівочій свідомості.

І знов поволі завмирає міський гомін, знов гаснуть один по одному вогні в оселях за муром Пачіотті, що дістав назву від імені італійського інженера, свого будівничого.

Тиша стає чимдалі глибшою й глибшою. Тільки зрідка її розітне несамовитий крик чи переможний вигук, тільки зрідка пролунає хрипкий спів п'яного гурту солдатів чи оклик нічної сторожі або дозорців.

І знову б'є прадавній годинник на вежі собору Пресвятої Богородиці. Північ!

Антоніо Валані звівся на подушках і в лихоманці оглядівся довкола божевільними, збудженими очима.

— Де вона? Леоне, Леоне… Вина, свічок і кохання! Леоне, де ти? Куди ти її подів? Де ти її сховав? Вона моя… О зраднику… зрадливий Леоне… Дівчина моя, моя… Ха-ха-ха, я не мертвий, як ти собі гадаєш, Леоне… Я живий і втримаю в своїх руках те, що належить мені…

Міга ван Берген торкнулася чолом підлоги; лейтенант делла Рота лагідно вклав безтямного капітана знов на подушки, всіляко намагаючись його вгамувати; але вся сила, вся пристрасть, здавалося, ще раз яскраво спалахнула в умирущому, перше ніж навік погаснути.

Знов і знов пробував капітан у своєму шаленстві скинути з себе руки Леоне.

— Всі на палубу! До штурвала, до штурвала! Слава королю!.. Он вони здіймають прапора — то гезький прапор! Вогонь, вогонь, вогонь! Evviva Genova!..[33] Вибухає адміральське судно… Вогонь, вогонь… пекло, пекло… Леоне, захищай судно! Захищай судно, Леоне!.. Всьому край… Ох, гезький прапор… на гарматах… поразка… Поразка! Захищай судно, захищай судно, Леоне!

Хворий знесилено змовк; лейтенант поправив йому подушки й підійшов до дівчини, що все ще стояла навколішки.

— Що вас так налякало, люба? Встаньте ж… Чому ви колінкуєте на підлозі? Голубонько, не тужи. Ти повинна стати королевою, необмеженою володаркою на цьому чудовому судні. Йде війна… один мусить опустити свій стяг, а другий високо здіймає його на щоглі. Бідолашний Антоніо!.. Він це передбачав: йому судилася могила, мені — прекрасна здобич… Я люблю тебе! Я люблю тебе, зоре фландрійська, біла антверпенська трояндо! Я люблю тебе й нікому не віддам. Годі тобі впиратися… Не дивись на мене такими дикими очима… Ти моя, і ніхто не вирве тебе з моїх рук!

— Яне!.. Допоможи, врятуй! — закричала дівчина, не тямлячи своїх слів.

— Забудь про того теза! — прошепотів Леоне. — Хіба він не помстився за себе, хіба не помре через годину нещасний Антоніо? Що тобі до мертвого геза, нехай його труп пливе собі за водою… Устань, устань, кажу! Не варто більше бити до крові білосніжним чолом у підлогу! Чого ти домагаєшся? Вже мертвий гез, помирає Антоніо Валані. То обійми ж Леоне — живого Леоне своїми п'янкими руками, о чарівна, горда володарко!

— Згляньтеся наді мною, згляньтеся! — простогнала дівчина.

Та лейтенант тільки засміявся.

— Чуєш? Перша година ночі! О п'ятій ми знімаємося з якоря. Доти ти маєш час виплакатись. Але потім не смій мені голосити та зітхати! До п'ятої ранку досить часу, щоб померти, бідолашний Антоніо, нещасний мій друже. Не вставай, твої рани знову кривавляться… Ляж… Ну нащо тобі ця дівчина?

— Леоне, Леоне, захищай судно! Чорна галера… Захищай судно! — пронизливо кричав у лихоманці вмирущий.

— Ага, чорна галера! — пробурмотів Леоне делла Рота. — Лови почнуться аж о п'ятій ранку… Спокійно, спокійно, Антоніо, — на судні все гаразд. Не турбуйся, спи, засинай.

Капітан знов опустився на подушки й заплющив очі. Після цього останнього несамовитого збудження всі сили, здавалося, покинули його. Життя Антоніо Валані, капітана «Андреа Доріа», добігало кінця.

Лейтенант добре це бачив; він зітхнув і похитав головою:

— Бідний Антоніо! Нещасний мій друже… Невже тобі так скоро доведеться згорнути вітрила? Ох, що тут голосити… І все ж таки мені хочеться, щоб скоріше минула ця ніч, щоб скоріше настав світанок! А у відкритому морі, коли… коли труп уже буде за бортом, на душі в мене знов стане легше. І справді, як же мені хочеться, щоб скоріше настав світанок!

Леоне все ходив туди-сюди по невеличкій каюті; час від часу він зачіпав ненароком нещасну Мігу, і дівчина щоразу здригалася й ще дужче притискалась до стіни.

— Померти, померти! — шепотіла вона. — О смерте, прийди й урятуй мене!.. Забери мене, смерте, як ти. забрала мого коханого!

Лампа почала гаснути. Леоне делла Рота гукнув, щоб принесли нову, а також вина. Цієї ночі йому потрібно й світло, й вино; тривожно й порожньо в нього на душі.

ЧОРНА ГАЛЕРА

Над фортом Ліфкенгек гордо має стяг із левом Леона та вежами Кастілії[34]. Такий самий стяг майорить над фортом Лілло й усіма іншими укріпленнями обабіч Шельди, що понаставляли на річку жерла своїх гармат, аж до могутніх мурів антверпенської фортеці.

Пильно стоять дозорці на всіх цих мурах та валах, і ні вдень, ні вночі не змовкають оклики та відгуки чатових.

Але не далеко й ворог, і він теж пильнує. З'явитись він може будь-якої хвилини. І хто знає, коли ця