І смерть наприкінці оди з’являється у нього в образах, витворених народною уявою. У Горація — підземні ріки, Харонів човен і вічне вигнання у царство тіней:
І всі ми будем там. Надійде мить остання І в човен кине нас, як діждемо черги, — І хмуро стрінуть нас довічного вигнання Понурі береги.
А в нього смерть приходить до людини на піч і не потребує ні урни з жеребками, ні човна через ріку, щоби віддалити свою жертву від живих:
«Чи чіт, чи лишка?» — загука. Ти крикнеш чіт. — «Ба, брешеш, сину!» — Озветься паплюга з кутка, Та й зцупить з печі в домовину.
В цей же спосіб перелицьована в Гулака і знаменита лермонтовська «Дума» («Печально я гляжу на наше поколенье»); в її тоні, грубо жартівливому, трудно відчути високе піднесення патетичного лермонтовського ямба:
Так тощий плод, до времени созрелый, Ни вкуса нашего не радуя, ни глаз, Висит между плодов, пришлец осиротелый, И час их красоты — его паденья час… И прах наш с строгостью судьи и гражданина Потомок оскорбит презрительным стихом — Насмешкой горькою обманутого сына Над промотавшимся отцом.
Замість тривоги сучасника за своє покоління, покоління «без честі і поваги», без громадських ідеалів, у Гулака-Артемовського добродушна посмішка людини старшої ґенерації над ґенерацією молодою, щось на зразок многослівної балаканини сільського дідка, глибоко впевненого, що за його молодощів і люди були здоровіші, і земля родила краще:
І марно як жили, так марно і помруть, — Як ті на яблуні червиві скороспілки, Що рано одцвіли та рано й опадуть; Ніхто по їх душі та й не лизне горілки. І років через сто на цвинтар прийде внук, Де грішні кості їх в одну копицю сперли; Поверне череп їх та в лоб ногою — стук!
