Українська міфологія - Володимир Галайчук

Водночас нерідко розповідь про цвіт папороті, який випадково потрапив до постола, завершується тим, що «нечиста сила» його видурює. Наприклад, якийсь «пан» пропонує заплатити за старі постоли (з папороттю) золотом чи навіть обміняти на своїх коней.[284]Іноді ж чорт просто відбирає цвіт у людини, котра ні про що й не здогадується: «Ходив в том лєсє по папороть. Вона попала в постол. І якесь ото таке, як оно то все (чорт — В. Г.), веде його в лєс: «Дай того постола». Вон дав. Той пошептав, пошептав — только вистогнуло. Всьо равно вон би забрав. То в рабінову ноч. Та ноч по-разному буває. Ото блискавка дуже сильно б’є».[285]

Подекуди вірять, що взяти цвіт папороті до снаги лише «непростим»: «Я вам їдне ше розкажу. То то — то правда. Був такий їден чоловік — ну, все знав. А чого, як він знав (він був ше молодий, сорок років йому було; то він у Корец приїхав, і він дуже лічив людей). Ну, і по книжках же пише, шо папороть цвіте. Вона цвіте на Йівана Купайлого. То там один — він учив чорнумáгію. І ту чорнумáгію зучóть — то з ста один виходить. Нихто не вийде живий. Але вже як зýчить, то буде все знать. То він, назбиралоса там багацько людей, і питалися старійші, а я ше в другому класі була. То він казав: папороть цвіте, но треба її взять. Я пішов в ліс, сиджу з кущаком. А папороть як тільки стрілку випустить, зацвітає ця квітка, і зразу ці чорти ловлять єї. А він — я тільки в руку, каже, взяв — всьо! — як стали ції чорти качать мене, то чуть не лопнув… Але відержав… І забрали, й нема. А цю квітку взять — то будеш усе знать. Ну, каже, на другий рік жду теєго — шо дальше буде. Знов так сиджу. (Але взяв з собою бритву він.) Як тільки та квітка знов зацвіла, я хап єї теєго. (А він долоню розрізав — до ці чорти до кровí живої ни пудийдуть.) Я скарéй цю квітку… Ну, він її не полностью, а хоч пелю́сточок взяв да запхнув. Ну, вони не забрали у йогó. То він усе знав. Він тако сидить в зеркалі, курить, і все бачить, шо тобі було і шо тобі буде до конца жизні. Но вже він дочитався до тих пір: шо тобі наймиліше — оддай. А як не оддаси, то вже тебе знічтожать вони. А він каже, я подумав, а я — сирота: шо тобі наймиліше? Батько й мати. А то нема… А він шено оженився. І дуже любив ту дівчину. І не додув, шо це забере. «Ну то беріть, — каже, — шо наймиліше…» Всьо. Приходить додому — жінка слаба. Три дні пробула — вже й нема. То й і він довго не пробув за нею».[286]

З наведеного матеріалу добре видно, що навіть якщо уявлення про цвіт папороті справді прийшли в Україну із Заходу, як припускають деякі дослідники, то на українському ґрунті вони настільки адаптувалися, що їх уже справді можна вважати автентичними.

Домовик

Домашні духи є одними з найпопулярніших демонічних істот в українців. Залежно від регіону це зазвичай годованець чи домовик. Також до поняття домашніх духів із різною інтенсивністю виразно тяжіють уявлення про ласку та вужа.

Відомості про годованця й домовика іноді майже тотожні. Відрізняє їх насамперед походження, хоча не лише воно. Годованець як «дух-збагачувач» (чи «домашній чорт») переважно походить зі знóска (маленького недорозвиненого курячого яйця без жовтка) і за свої послуги забирає душу господаря після його смерті. Домовик — це насамперед похідний від душі померлого предка дух-опікун.

Уявлення про годованця здебільшого побутують у Карпатах і на суміжних територіях, тоді як віра в домовика більше притаманна решті українських теренів. На Заході України своєрідною гранню між цими уявленнями є історико-етнографічна Волинь, де на межі з Надсянням, Опіллям і Поділлям виразно простежується карпатський варіант — тип духа-збагачувача, а на півночі спостерігають тяжіння до поліського типу домовика-предка. Водночас як ототожнення домовика з чортом, так і уявлення про нього як про душу померлого в Україні трапляються повсюдно.

Єдиного інваріантного прообразу домовика на українських землях немає, наявні лише більш чи менш загальні діалектні тенденції до його характеристики, які співіснують з іншими, менш популярними.[287]

Назви. Перша виразна згадка про домашніх духів у східних слов’ян датована кінцем XIV ст.[288] Автор згадує про «проклятого біса-хороможителя», ніяк не пояснюючи, що криється за цією назвою. Найімовірніше, що так представник церкви назвав домовика. Саме ж слово домовик чи не вперше згадане в граматиці початку ХІХ ст., де українських дідька, домовика витлумачено через переклад російською мовою — дедушка домовой.[289] Безперечно, слово домовик на той час уже було добре відомим. Водночас можна припустити, що в українців, як, наприклад, у чехів, давнішою за походженням була назва домашнього духа дідько, яка вказувала на генезу персонажа від душі старшого з померлих у сім’ї.

Сьогодні слово домовик як загальна назва відоме повсюдно в Україні. Також цього персонажа називають домовік, хадзя́йнушка домовік, домовічок, домовий, домовой, домовій, домник, батюшка домовой, хазяїн, хазяїн дома. Лише на Сарненщині зафіксовано назву перéйма: «Старші люди казали — перейма, а тепер вже кажуть — домовиік. То те саме».[290] Вочевидь, ця назва є віддієслівною, від переймати — ‘завертати худобу’.

Унаслідок ототожнення домовика з «нечистою силою» (безпосередно з чортом, годованцем, «безпірним» покійником тощо) використовують і назви нечиста сила, лихий, ліхáч, нилапóй, дідько, чорт, чортик, сатана, враг, злий, злий дух, нидобрий, погань, нячисьцік, лякайло, пужало, начнік, нєдобра душа, мєртвєц, сьмєрть, «той, шчо памьор», знахор, коўдуннік,[291] зрідка — панок, панич, федик, антипко,[292] а то й хóванець чи виховáнець.[293] Водночас назва в цьому випадку не може бути достатньо надійним ідентифікатором.

Походження. У разі ототожнення домовика з годованцем також можуть вважати, що він з’являється з так званого зноска, що його можна придбати «з усім» тощо. Водночас у більшості регіонів в уявленнях про домовика його появу пов’язують із закладанням підвалин чи фундаменту хати, зведенням комина чи печі, із завершенням будівництва:

— «Заводиця, кажуть, як хату строїш. Оцьо як зробили заливку, підмуровку, геть тако вже все вимурували чи