Українська міфологія - Володимир Галайчук

— «Це ше ж вона буде, та ніч. Це ж треба «Чорну магію» читать до неї. Один читав-читав — дочитався. Пішов у ліс. «Стояв, — каже, — загорівсь огонь, тріщить ліс. Боже! Скрізь огонь, огонь, огонь, а тут нема. Я переступив сюди. Переступив — всьо — нема». Його гонило з ліса, а йому треба було всьо це видержать. Не дочитав. Взяв — придурів з ляку. Як візьмеш ту папороть, то все будеш знать, шо в світі де робиця».[271]

— «[…] І вун помєшався. Ну, став нерозумний. Ну, йому там всяке таке стало показуваться. Ну, вон вроді як заснув. На те врем’є вун заснув. Сєв, каже, на пеньку, сидєв коло папороті. І таки він заснув, і йому в снє стало таке показуваться, і вун перелякався і став такий».[272]

За спорадичними уявленнями, щоб «не Боже» не забрало розум, голову необхідно було прикрити дванадцятьма макітрами. З настанням дванадцятої години з голови зривало макітру за макітрою. Якби їх не було, зірвало б голову:[273]«Івана зілля страшно йти до лісу збирати. Там якась папороть чи шо, то голову зірвé. То насажували якісь баняки на голову і ходили. Якась вона дуже папоріть, шо цвите, особінна. А чортяка не дає зірвати, зриває голову».[274]

Той, хто знайшов цвіт папороті, повинен розрізати пучку й закласти його «в долінь пуд шкуру» або біля розтятого косою лівого мізинця. Цвіт закладали саме в ліву долоню, бо якби в правицю, то під час вітання частинка сили переходила б до інших.[275] Нерідко рекомендували окреслити навкруг себе коло освяченим на Великдень (12 разів) ножем, а брати цвіт у пасхальний рушничок: «Він робить кола себе паска ножем. І через той зле не перейде. Злякається той чоловік, шо сидить в тому кружкові, вискочить за пасок — та й задушать його».[276]

Обводили коло й освяченою на Водохрещу глиною: «Хрести ж пишут на Водяну Кóляду на хлівах. Потім з тою глинкаю в папоріть ідут і кружка пишуть. Шоб чорт, зла сила не могла найти. Ну і ходили ж тиї… знахурі ходили».[277]

Навіть узявши цвіту, не можна було бути певним, що він уже твій. Чорти намагаються відібрати його як не силою, то обманом. Наприклад, можуть створити видимість, що вже ранок, — людина, упевнена, що володіє цвітом, вітається із зустрічним «паном», і в ту ж мить і пан, і цвіт із вихором щезають. Так чи інакше, але в більшості випадків цвіт опинявся в чорта: «Цьвіт папороти цвите в ночи на сьв. Ивана в першій годині по опівночи. Хто би цес цьвіт мав и покладе на долоню, тот видит усе и знає все, шо си в сьвіті діє. Єго сокотит Біда и не дала би нікому узьити. Один чоловік пошов сокотити на Ивана у ночі ту папороть, йик буде цвисти. В першій годині нараз лише блисло а вин утьив косов тай зачьив тікати, а чьорт за ним гнав си тай в-одно кричьив: «Подай моє!» Чоловік изверг усу траву з коси, але чьорт таки си за ним гнав аж до хати а в хаті хотів го бити и кричьив: «Подай моє!» Вин розбив косу, а то цьвіт був у пйитці коси. Біда узьила цьвіт, а єго вже ни кортіло бірше ити сокотити».[278]

В Україні широко відома оповідка про чоловіка, який шукав у лісі волів (коней) і під час пошуків захопив цвіт папороті в постіл (вважають, що «як ото папороть в постол попала, да то ненарошно, то не буде лекати»[279]):

— «На Йвана Купайла погнав дід — це ще бабіного свекра да батько — воли пасти. І погубів тиє воли. Наєхала хмара, темно, став дощ літ. А вон ходів-ходів, а папороті цвєт набрав, вон же в постóлях ходив, на тиє трапкі, то вун прийшов до хати да й росказує — шо вон все знає, як тут за його переживали. Роззувс, роззувс, як скінув тіє постоли — все. Ничо’ не знає. А цвєт був при йом, то вун все казав їм: «Шо ві те казали й те, я все чув і знав».[280]

— «Колись чоловік згубив воли, а був вбутий в постоли і пішов їх шукати. В тиї постоли напхалося цвіту папороті, то поки ходив в тих постолах, то все знав: як корова говорить, кури, а як сходив постоли, то вже нічо не знав».[281]

— «Говорили, шо цвіте папороть, і якби ту квітку взяв, а вона цвіте опівночі, то мав би велике щастє. А ще казали старі люди, шо якійсь пішов на Івана коні шукати, бо десь коні загубились, а колись в постолах ходили, і десь та квітка забилась у постіл, і він мав велике щастє».[282]

Трапляються суто розважальні, гумористичні варіанти цієї оповідки, зокрема такий: «А то така легенда, що чоловік да загубив коні чи воли. Пошов шукат. Да ходив-ходив, шукав-шукав, а дощ такий, да лісом, да не найшов тих волов. Да прийшов додому.

Да йшов лісом, да саме та папороть цвіла, да в постол та квєтка зорвалася да застромилася. А вон іде, да вже як та квєтка застромилася, до йому вже вдалось — вже вон знає, де його воли. І вон пошов забрав тіє воли. Тіє воли шо там межи собою мукают чи хрупают — он уже їхню мову понимає. Да пришов додому, да льог да й лежит, а жонка пустила кури годоват да насипала пшениці чи чого, да кури їдять, а півень єдну курку — стук, тоді другу — стук, о. А вон вже розбірає, шо тіє кури говорат…

Єдну вітяв, другу вітяв да каже: «Ого! Я не такий буду дурень, як мой хазяїн». А шо ж хазяїн? «Шо жонка каже, то він виповняє. А я не буду вам виполнять!» Да все їх клює.

А вон усміхнувся, а та жонка до його причепилася: «Шо ти, чого ти сміїшся?» А вон: «Не скажу. Ничого». А тоді взяв да встав, да давай роззуваться. Да роззувся, да віпав тей цвєток, і вон забув уже всьо. А то вон понімав всю худоб’ячу мову. І гремит