Дафніс і Хлоя - Лонг
Астил, довідавшись, що він брат Дафніса, одягнувся у плащ і побіг у сад, бажаючи першим поцілувати його. Дафніс, спостерігши Астила, що біг з багатьма людьми й кликав «Дафнісе!», думав, що він задумав його забрати, тому чимдуж побіг до моря й тут, кинувши сирінгу та торбину, хотів стрибнути в море з високої скелі. І могло б статися нечуване нещастя! Дафніса були б знайшли мертвим, коли б Астил не закричав знову: «Стій, Дафнісе, не бійся! Я — твій брат, а твої хазяї — це твої батьки. Щойно нам Ламон розповів про козу й показав розпізнавальні речі. Обернися та глянь, які раді та веселі вони сюди прийшли. Та поцілуй же мене першого! Присягаю на німф, що кажу правду».
Після присяги Дафніс зупинився, почекав Астила, який уже добігав до нього, і вони поцілувалися. У цю мить прибігли інші: слуги, служниці, сам батько, а за ним мати. Усі його обнімали, цілували, раділи та плакали. Дафніс особливо люб'язно обнімав батька та матір, начебто знав їх давно. Він так горнувся до них, що не хотів їх покидати й на хвилину. Рідна кров скоро викликає довір'я. Він на мить забув про Хлою. Коли всі повернулися додому Дафніс одягнувся у коштовний одяг, присів біля батька й слухав його розповідь.
«Одружився я, мої діти, замолоду», — почав Діонісофан. «Незабаром я думав, що я щасливий батько. Спочатку народився син, а за ним — дочка, а третій — Астил. Я міркую собі: моя родина досить велика, тому четверту дитину, коли народилася, я велів викинути, а ті речі поклав не як розпізнавальні, а як такі, що даються у могилу. Та доля вирішила інакше. Старший син і дочка померли одного дня і від однієї хвороби. Тебе врятувала божественна прозорливість, щоб у нас на старість була підпора. Не пам'ятай мені злого, що я вчинив; це сталося не з моєї волі. І ти, Астиле, не журися, що візьмеш частину замість усього майна, адже ж немає кращого маєтку для розумної людини, як брат. Тож любіть один одного, бо своїм багатством можете змагатися з царями. Я вам залишу великий земельний наділ, багато добрих слуг, золото, срібло і все, що вважається багатством у заможних людей. Проте застерігаю, що оце поле, Ламона з Мартілою та кози, які він пас, — усе віддаю Дафнісу».
Ще батько не закінчив, як Дафніс підскочив і вигукнув: «Добре, тату, що ти мені нагадав про це. Піду й пожену кози до водопою. Десь вони, відчуваючи спрагу, чекають на мою сирінгу, а я тут сиджу». Усі люб'язно усміхнулися з того, що він, ставши хазяїном, ще хоче бути козопасом, і тут же послали слугу, аби заопікувався козами. Самі принесли жертву Зевсу-спасителю і улаштували учту. На цю учту не прийшов Гнафон. Він просидів день і ніч у храмі Діоніса, як людина, яка просить захисту.
Швидко розлетілася чутка, що Діонісофан знайшов сина й що Дафніс із козопаса став хазяїном цих полів. Раненько збіглися люди з усіх сторін: одні, щоб повеселитися разом із Дафнісом, а інші принесли подарунки його батькові; серед них перший прибіг опікун Хлої Дріас.
Дафніс затримав усіх, щоб разом з ними повеселитися. Розпочалася урочиста учта. Приготували досить вина, усілякого печива, птицю, поросят та медівників. Спочатку принесли жертву польовим божествам. Тоді Дафніс зібрав свої пастуші скарби й пожертвував богам: Діонісу — пастушу торбину та кожушок, Пану — сирінгу та флейту, німфам — пастуший посох та горнята-близнята своєї роботи. Його теперішнє житія було набагато приємніше, ніж невідоме багатство, тому з очей його котилися сльози, коли прощався з усім. А перш, ніж повісити у гроті горнята-близнята, він ще раз надоїв у них молока; перед тим як повісити кожушок, ще раз його одягнув, ще раз заграв на сирінзі й уже тоді поклав її Панові. Усі ці речі він поцілував, поговорив із козами та цапами. Усіх кликав по імені. Тоді напився води з джерела, як це, звичайно, робив він разом із Хлоєю, але про кохання не згадував, а чекав нагоди.
У цей час, коли Дафніс заходився біля жертв, із Хлоєю діялося щось неймовірне: вона сиділа біля овець, плакала та, як це буває у таких випадках, нарікала на милого: «Забув про мене Дафніс. Зараз уже думає про багату жінку. Чому ж то я веліла йому присягати на кіз, а не на німф? Він же залишив їх, як і Хлою! Навіть коли приносив жертви німфам і Панові, не побажав побачити Хлою! Він, мабуть, уже знайшов у своєї матері служниць, вродливіших за мене! Прощай! Я жити не буду!»
Коли так говорила, роздумуючи про все, раптом волопас Лампіс з кількома селянами схопив її, гадаючи, що Дафніс уже з нею не ожениться, а Дріас полюбить його, її несли, а вона кричала та плакала. Хтось, що бачив цю картину, сповістив Напі, а Напа Дріасу, Дріас зараз же передав Дафнісу. Той не смів сказати про це батькові; схвильований, не знав, що робити, подався до саду та гірко заплакав: «О нещасна знахідко! Краще було б мені залишитися пастухом! Наскільки щасливіше я жив би, як раб! Тоді міг би бачити Хлою, цілувати її! А зараз Лампіс забрав та заніс до себе. Настане ніч, і він ляже разом із нею. Я ж п'ю та веселюся! Даремна була моя присяга на кози та німфи!»
Ті Дафнісові слова почув Гнафон, що затаївся в саду. Прийшла нагода, — подумав, — примиритися з ним. Тож узяв кількох хлопців Астила, пішов до Дріаса, щоб той завів його до Лампісової садиби. Вони швидко туди подалися. Лампіс саме вносив Хлою до хати. Гнафон вирвав її з рук Лампіса, а селян побив києм. Хотів зв'язати самого Лампіса й забрати з собою, але той зумів утекти. Здійснивши такий
