Дафніс і Хлоя - Лонг
Дафніс їв разом із Хлоєю, радів, куштуючи міські страви, й мав добру надію, що випросить у хазяїв дозвіл на одруження.
Саме тоді Гнафон, що теж був біля стада, знову загорівся любов'ю до Дафніса: без нього, вважав, життя зовсім нічого не варте. Тому підстерігай Астила, коли той прогулювався у саду, завів його до храму Діоніса й почав цілувати руки та ноги. Коли ж Астил запитав, чому він це робить, і велів розповісти все, пообіцявши допомогу, тоді Гнафон процідив: «Мій хазяїне, Гнафон гине. Він, що донині любив тільки твій стіл, що раніше присягав, що немає нічого кращого, ніж старе вино; він, якому твої кухарі здавалися ліпшими мітиленської молоді, тепер вважає гарним тільки одного-однісінького Дафніса. Не торкнуся я твоєї розкішної їжі, яка щодня готується: м'яса, риб, солодких тістечок. Я з приємністю став би козою, щоб могти їсти траву та листя, слухати сирінгу Дафніса й пастися під його опікою. Ти порятуй свого Гнафона та здолай непереможну любов, а якщо ні, присягаю на свого бога, візьму ножа й, наповнивши живота їжею, уб'ю себе перед дверима Дафніса. Тоді вже не будеш кликати "Гнафоньку", як ти завжди робив, звичайно, жартома».
Великодушний юнак не міг перенести Плафонового плачу, який цілував йому ноги, бо ж знав добре, що воно — любовні страждання. Пообіцяв попросити батька, аби той забрав Дафніса до міста й зробив його для себе слугою, а для Гнафона — коханцем. Зараз Астил, бажаючи трохи підбадьорити Гнафона, з усмішкою на вустах запитав, чи не соромно цілуватися з сином Ламона й добиватися, щоб полежати з тим хлопцем, який пасе кози. При цих словах Астил зробив трагічно-скривлену міну, немовби від неприємного запаху кози.
Гнафон, який навчився при столах розпусних марнотратників усіх любовних казок, не без мети виступив на свій та Дафніса захист, промовивши: «Хто кохає, мій хазяїне, то про такі речі не дбає. Він, у якому б тільки тілі знайшов красу, покоряється їй. Тому-то дехто любить рослини, потоки або дикого звіра. Чи ж не заслуговує милосердя той, хто відчуває у душі боязнь перед своїм коханим. Я люблю тіло раба, а красу вільної людини. Чи ж не помічаєш: його волосся подібне до гіацинта? Під бровами сяють очі, наче дорогоцінний камінь у золотій оправі. Лице його рум'янцями вкрилося, а зуби біліють, як слонова кістка. Який же із коханців не бажав би його поцілунків? Коли я покохав пастуха, то я наслідую богів. Пастухом був Анхіз34, проте його кохала Афродіта. Кози пас Бранх35, але Аполлон його цілував. Пастухом був теж Ганімед36, однак Зевс забрав його собі. Ми не нехтуємо хлопцем, якого, як ти бачив, слухають кози, ніби закохані. Тож якщо на землі ще залишається така краса, то будьмо вдячні орлам Зевса». Після цих слів Астил усміхнувся сердечно й висловив думку, що кохання робить з кожної людини великого софіста, й обіцяв при нагоді поговорити з батьком про Дафніса.
Цю розмову почув Евдром, який заховався у садку. Він полюбив Дафніса за його добре серце й обурювався, що така краса має стати жертвою такому пиякові, як Гнафон, отож зараз же розповів усе Дафнісу та Ламону. Переляканий Дафніс постановив або втекти разом із Хлоєю, або померти. Ламон викликав Мірталу за садибу й сповістив: «Біда, ми пропали, дружино моя! Настала пора відкрити нашу таємницю. Нехай ми позбудемося кіз і всього іншого, а я, клянуся Паном і німфами, хоч би мав, як кажуть, стати волом у хліві, не можу більше мовчати про справжню долю Дафніса. Я розповім усе: як я знайшов його, залишеного в діброві, нагадаю, як його годувала коза, й покажу все те, що знайшов разом із дитям. Хай бачить негідник Гнафон, який він є і кого любить. Тож підготуй розпізнавальні речі, щоби були в мене під рукою». Отак обміркувавши все, вони повернулися до хати.
Астил тим часом зайшов до свого батька, який відпочивав, і попросив його забрати Дафніса до міста, бо для сільських робіт шкода такого гарного хлопця, а під Гнафоновим наглядом він скоро може навчитися міських манер. Батько радо погодився й послав за Ламоном і Мірталою, щоб сповістити їм цю приємну новину, а саме: Дафніс у майбутньому буде обслуговувати Астила, а їм за одного Дафніса дасть двох козопасів. Тут збіглися слуги й висловили радість з того, що матимуть такого вродливого приятеля. Ламон же, попросивши слова, почав говорити: «Вислухай, володарю наш, усю правду від старої людини. Присягаю на Пана та німф, скажу всю правду. Я — не батько Дафнісові, та й Міртала не мала щастя бути його матір'ю. Інші батьки підкинули це дитя, бо, мабуть, у них були ще старші діти. Я його знайшов у діброві, а годувала його одна з моїх кіз, яку я, коли вона здохла, закопав біля саду: я її любив за материнську турботу. Разом із дитям я знайшов розпізнавальні речі, які, признаюся, зберіг донині. Вони свідчать про кращу долю дитини, ніж наша. Я не маю нічого проти того, щоб Дафніс був слугою Астила: гарний слуга прекрасного й доброго хазяїна. Та не можу уявити собі, що він стане предметом зневаги ось такого Гнафона, який хоче забрати його до Мітилени й зробити з нього свого коханця». Сказавши таке, Ламон замовк і облився слізьми. Тут зухвалий Гнафон схопився з місця і почав погрожувати йому нагайкою. Але Діонісофан, зворушений словами Ламона, кинув на Гнафона гострий погляд і наказав замовкнути. Тут-таки, звернувшись до Ламона, почав розпитувати й велів говорити лише правду, а не вигадувати казок, щоб затримати свого сина. Ламон стояв уперто на своєму, присягав на всіх богів і навіть віддавав себе на тортури, якщо він говорить неправду.
Діонісофан почав роздумувати над сказаним разом із Клеаристою, що сиділа поруч: «Чому б то Ламон мав говорити неправду, адже ж візьме за одного аж два козо паси? Як же він, селянин, міг таке вигадати? Не можна повірити, щоб у такого діда й такої літньої жінки міг народитися такий вродливий син! Мабуть, зараз не варто більше розмірковувати про це, а краще оглянути розпізнавальні речі, чи справді вони свідчать про славне та благородне Дафнісове походження».
Міртала пішла й принесла всі речі, збережені в старій торбині. Перший на них поглянув Діонісофан і, уздрівши пурпуровий плащик, золоту брошку та маленький меч з
