Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

615

Богачевська-Хом'як М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884—1939. — К.: Либідь, 1995. — С. 61.

616

Аврахов Г. Олена Пчілка: кольори особистости і феномен духу: До 140-річчя від дня народження // Визвольний шлях. — 1993. — Кн. 4. — С. 436.

617

Там само. — С. 444.

618

Характерно, що образ «великого Батька» в колоніальній культурі з засади відсутній — «великий чоловік» може бути «батьком нації», «батьком-отаманом» і т. д., але як батько своїх дітей він або дисфункційний (архетип Ґонти-«дітовбивці»), або умовно-символічний (Стусові «Листи до сина»). У кожному разі, на мікросоціальному рівні батьківство в українській літературі представлене слабо, свого «Домбі і сина» (чи бодай «Батьків і дітей») вона не породила, і не дивно: у колоніальній-бо культурі всі «батьківські» інститути (освіта, військо, спадкове право і т. д.) лежать по стороні колонізатора, «своєю» залишається тільки територія «дому» — материнська. Тому пані Косачева, яка могла покинути новонароджену Лесю на руки чоловіка й податись на півроку до Італії зцілятись «од анемії» (мовою сучасної медицини — од постпологової депресії), у фокус цієї культури на правах «великої Матері» все одно потрапляє, раз «учила дітей української мови», а батьківська жертовність П. А. Косача, який, не здаючись на няньок, спеціально взяв відпустку, щоб доглядати за грудним немовлям (див.: Косач-Кривинюк О. Вказ. праця. — С. 885—886), — жертовність, котру Леся Українка засвоїла, так і хочеться сказати, «з батьківським молоком» (sic!) як етичну норму, — безтурботно виноситься за дужки як щось «культурно безвартісне».

619

Див.: Франко І. Передмова // Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. — Львів: Укр.-Руськ. вид. спілка, 1906. — С. 8—9.

620

Повірмо тут на слово М. Славінському, Лесиній першій amitie amoureuse, на якого, схоже, мати справила свого часу чи не сильніше враження, ніж дочка, і під цим враженням він лишився на все життя: «Сила Олени Пчілки залежала не від того, яких політичних переконань вона трималася, навіть не від її літературних заслуг, що їх вона безперечно мала. Сила її була в її індивідуальності» (Славінський М. Заховаю в серці Україну. — С. 344).

621

О. Косач-Кривинюк, свідомо усуваючись від оцінки Олени Пчілки як культурної діячки («не з моєю кебетою писати про неї в цілому об'ємі її значення для української культури». — Вказ. праця. — С. 36), її портрет у родинному інтер'єрі відтворює, натомість, таки надзвичайно опукло. Зокрема, в пам'яті малих Косачат лишилося багато «людей, що брали участь в аматорських гуртках разом з нашою матір'ю, але мало хто з них подобався дітям. Може, тому, що мати була тоді дуже гарна, інтересна молода жінка і могла багато кому подобатися, а діти звичайно не люблять навіть зовсім невинних материних зальотників» (Там само. — С. 38). Ця «дитяча ревність» у «Камінному господарі» озивається голосом Командора, коли він невміло допитує Анну після сцени з Дон Жуаном в альтанці («Чого ж було стояти на колінах? — Кому? — Та вже ж йому тут перед вами! — Не навпаки? — кепкує Анна. — Ну, то про що ж розмова?»), і взагалі образ дому, в якому «королева» постійно сяє «на людях», «як біла хвиля, у хибкому танці», а «король» на задньому плані «спокійно», «мов камінь», забезпечує всьому цьому блискові й ряхтінню тривкий фундамент (NB: не тільки матеріальний!), є в «іспанській драмі» таки недвозначно косачівський.

622

Як багато важив для Олени Пчілки цей зрежисований нею диспут, у якому «малий Михась навіть переспорив Іловайського», видно з її «Автобіографії», де вона з гордістю переповідає цей епізод (Спогади… — С. 86). Шкода, що наші дослідники ніколи не завдали собі труда «оцінити мізансцену»: з одного боку, Д. І. Іловайський — один із стовпів російської історіографії, автор офіційного гімназійного підручника з «русской истории», чоловік, за свідченням його нерідної внучки Марини Цвєтаєвої (див. її автобіографічну повість «Дім біля Старого Пимена»: так дві найбільші письменниці двох літератур виявляються пов'язані між собою за логікою вже й не житейською, не історичною, а прямо міфологічною!), котрий у балачку навіть із рідними дітьми й внуками заходив виключно для того, щоб екзаменувати їх з історії (М. Цвєтаєва наводить свої з «дєдушкою Іловайським» розмови: «„В гімназії вчишся?“ — „Так“. — „З якого підручника?“ — „З Виноградова“. (Варіант: Віппера). — Невдоволене: „Гмм…“», на чім «розмова» й кінчалась), — історик не просто монархічної, а так-таки чорносотенної складки, запеклий ненависник «жидів» і «інородців». З другого ж боку — на сорок років молодший Михась Косач, якого до гімназії, на «русскую историю» за Іловайським, навмисне не віддають і до 5-го класу вчать удома за іншою, маминого виробу програмою, — і в зайшлій між цими двома дискусії (sic!) про Червону Русь Іловайський змушений скласти зброю, тільки й сказавши матері: «О, это у вас растет какой-то дока», — а хлопчик ще й відмовляється від такої чести («Не то что дока, а просто очень любит читать книги по истории Украины»), либонь відчувши з маминого настрою, що це «екзамен» не йому, Михасеві. І справді — це Пчілчин поєдинок із її багаторічним, в особі Іловайського, противником — імперським шкільництвом, це вона вивіряє ефективність своїх навчальних методик, це її перемога, яка каже про неї куди більше, ніж усі наші неопоганські славословія «великій Матері».

623

«Адвокатові Мартіані» — першій драмі Лесі Українки, де в центрі уваги опиняється, сказавши за Л. Толстим, «думка сімейна» (на цю тему прецікаво задумувалася в неї ще одна п'єса — «Родина Бажаїв», — але з неї, на жаль, лишилась написаною тільки перша сцена), — одну з версій такого «ненатурального материнства» (при якій материнський обов'язок приноситься в жертву громадському) представляє Альбіна, мати недужої Люцілли: «…Я кидала те хворе немовлятко / для служби вірі, я його труїла / своїм перегорілим молоком. / Ой, я її струїла ще в утробі / своєю кров'ю, що горіла палом / надземних поривань!..». Наступні десятиліття відкинули нашу колоніальну літературу назад у домодерну фазу, так що і в 1990-ті pp. заризикована авторкою цих рядків у романі «Польові дослідження з українського сексу» «спроба поглянути на матір не як на символічну фігуру, що уособлює більш-менш обов'язковий набір рис <…>, а як на індивіда, на людину», чиї «материнські якості не безвідносні» до її особистости (Агеєва В. Жіночий простір. — С. 226), була сприйнята як чиста «єресь» і «дисидентство», — так, ніби на календарі в нас була епоха Марка Вовчка, а Олена Пчілка й Леся Українка ще не народилися.

624

Цит. за: Шерех Ю. Кулішеві листи і