Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

655

Знов-таки нагадаю, що по обох лініях серед родичів Лесі Українки (як і всіх «українців») були, розуміється, не самі лише «святі лицарі» мазепинського гарту, а й прекрасно колаборуючі «Степани» («дворяни імперії»), — навіть рідний брат засланого декабриста, Олексій Драгоманов, дослужився в Петербурзі до придворних чинів, був управляючим канцелярією воєнного міністерства й вийшов у відставку з повною подушкою орденів та відзнак за «беспорочную службу», — але в якості «питимого предка» ніколи не цікавив ні свого рідного небожа Михайла, ні його небогу Лесю. У тім-то й річ, що шляхетський «спадок» не є пасивна даність — він активізується тільки тоді, коли свідомо обирається й приймається індивідом, стає вислідом «свободи волі».

656

Тут поетичний анахронізм: насправді в те літо, про яке йдеться у вірші, — 1878 p., коли Косачі поїхали до Парижа на Всесвітню виставку, а діти лишилися під наглядом Олени Антонівни (див.: Косач-Кривинюк О. Перебування Лесі Українки в Луцьку // Спогади… — С. 71), «тьоті Єлі» минуло не двадцять, а тридцять три, — в тодішньому розумінні «бальзаківський вік», що рвійно-«дівочому» образу героїні вірша не дуже пасує, тобто її вмисне «омолодження» продиктовано вже чистою логікою міфа.

657

Шлемкевич М. Загублена українська людина. — С. 98.

658

В Українчиній кольоровій символіці (яка, смію стверджувати, своєю складністю нітрохи не поступається дантівській і давно мала б стати предметом фахових антропологічних — а не лише мовознавчих, як досі, — досліджень!) червоний залишається тим самим, що в українському бароко, архетипальним «кольором-протагоністом» (див.: Ушкалов Л. З історії української літератури XVII—XVIII століть. — Харків: Акта, 1999. — С. 179—191), пов'язаним, з одного боку, з земними ієрархіями, візантійською царственною «багрянородністю» (тільки вбравши Мавку в шати «лісової царівни» — у «пишну, злотом гаптовану багряницю», — Лісовик каже їй: «Тепер я вже за тебе не боюся»), а з другого — з містичною поетикою жертви: амбівалентність, яку добре видно в епілозі «Кассандри», де змовники Клітемнестра й Егіст готують Агамемнонові «зустріч», якої «ніхто з царів не мав ніколи», встеляючи «пурпуром» цілий шлях до палацу, з тим, щоби потім у палаці пролити цареву кров (=«живий пурпур»). Поклавши в початки своєї, як сказала б Т. Гундорова, «словесної утопії» слова саме червоної «барви», Леся Українка — яка, як свідчить О. Косач-Кривинюк, мала настільки розвинене колористичне мислення, що навіть «вважала, що кожну людину можна характеризувати якоюсь барвою» (див. її: Леся Українка… — С. 37), — тим самим окреслила горизонт «серединного» світу в своєму міфі: вершиною, царським вінцем усіх земних пристрастей раз і назавжди для неї є жертовність (пор.: «Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний» і т. д.). 3а цим можна, певно, простежити й зацілілу козацьку традицію (про козацьку символіку червоного див.: Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства. — С. 83—92), але то вже вимагає спеціальних студій.

659

Зі спогадів О. Косач-Кривинюк (див. її: Леся Українка… — С. 884—886) видно, що Леся ідеально підпадала під психотип т. зв. «татової доньки» — батькової улюблениці й конфідентки, «найбільше <…> подібної до батька і вродою і вдачею» (NB: він «багато раніш за інших, навіть за нашу матір, склав ту високу ціну Лесі, якої вона була варта»), а власне жіноча «школа почуттів» забезпечувалася не стільки недосяжним «божеством»-мамою, скільки батьковими сестрами, «найлюбішими нашими родичками» — «тьотею Єлею» і «тьотінькою малюткою» (Олександрою Косач-Шимановською). Тут варто трохи уточнити Н. Кузякіну: як факт «материнська любов» у творах Лесі Українки, звісно ж, існує, тільки завжди «в непрямому вигляді», «по боковій лінії» — всі її емоційно теплі материнські образи (кому син чи дочка не скажуть, як в «Адвокатові Мартіані» каже матері Люцілла: «Ти ненавидиш / свою любов до мене»), — то «тіточки» (Олімпіада Іванівна), свекрухи (Степанова мати) тощо.

660

Стус В. Лист до дружини й сина від 01.06.1981 р. // Стус В. Твори. — Т. 6. — Кн. 1 — С. 376

661

Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. — Т. 2. — С. 354.

662

Претензії І. Костецького до Лесі Українки стосувались нестак її творчости (їй він приділив непристойно мало уваги, одним духом, через кому, відбуркнувшись заразом від «Блакитної троянди», «Лісової пісні» й «Камінного господаря», див. його: Тобі належить цілий світ. — С. 480), — як, радше, її відвертого небажання презентуватися «на публіку» так, як того вимагав тодішній імідж модної поетки, — по-сучасному сказавши, небажання «піаритися». Тож головним предметом атаки І. Костецького стає її іконографія, надто відоме фото з О. Кобилянською, де обидві знялися в глухо закритих чорних сукнях, — «декадентській поетесі» годилося б якщо вже не оголити плечі, на взір тодішніх карточок Елеонори Дузе, то принаймні розпустити волосся: мода, на яку купилась була й молода Ахматова, і нема сумніву, що естетика І. Костецького значно більше, ніж німецькій сецесії, завдячує російському символізмові, в атмосфері якого він зростав у Києві 1920-х (і який усюди підозріло старанно обходить мовчанкою!). Відтак те, що було в дійсності відразою аристократки до «торжища» («Взагалі я волію, щоб моє приватне життя, як життя взорової римської матрони, було «світові» невідоме» [12, 289]) й здобуло не «символістське», а таки по-сковородинівському символічне вираження в глухо закритій (як опущене забороло!) чорній сукні, І. Костецький, сам дитя вже «розшляхетненої» культури, тлумачить як банальний страх розкритися: у ціннісну шкалу ринкового суспільства з його культом «зірок» уже не вміщається, що публічности можна остерігатися не лише «знизу» (зі страху), а й «зверху», з погорди (NB: Леся Українка була дуже невдоволена тим, що газета «Рада» вмістила замітку про її виїзд до Єгипту, — сьогодні на такі замітки в українській пресі встановлено розцінки «на правах реклами», і «зірки» лаються з редакторами, якщо не вмістили). Це «культурне непорозуміння» особливо знакове для нашого часу, — на ньому найліпше видно головну, ще Т. Карлайлем 1840 р. описану недугу безрелігійної свідомости — «лакейське невміння впізнати величність, якщо та не з'являється в загальноприйнятих королівських шатах» (Carlyle, Thomas. On Heroes, Hero-Worship and the Heroic in History. — Leipzig: Tauschnitz Ed., 1916. — P. 247).

663

Див.: Возняк T. «Народження трагедії з духу музики» та «Лісова пісня». Слово — Музика — Мовчання // Сучасність. — 1992. — № 2. — С. 110—111.

664

Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. — Т. 1 — С. 104.

665

Цит. за: Мірошниченко Л. «…Эсфирь