Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

708

Розрив І. Труша з Косачами, сором'язливо замовчуваний істориками мистецтва й вартий уваги як зразкова сутичка двох етосів — шляхетного й дрібнобуржуазного, — почався з того, що І. Труш потай продав у приватну колекцію графу Пінінському портрет Лесі Українки, писаний для львівського НТШ (потім в «Оргії» Антей вижене з дому свого учня Філона, який так само, не спитавши його згоди, продав Меценатові «у римський дім розпусти» статую Терпсіхори, для котрої позувала Неріса). Коли його оборудка викрилася і Леся Українка висловила невдоволення в цілком Антеєвому дусі («хоча взагалі я зовсім не інтересуюсь публічним виставлянням моїх портретів, але як мають вони висіти у польських магнатів, то краще нехай висять в українській громадській хаті», цит. за: Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 695), Труш зробив те, що звичайно роблять на його місці й сучасні українські інтеліґенти, — замість вибачитися, сам став у позу «ображеного» й атакував потерпілу сторону, — накрутивши з львівських міщанських пліток, чвар та переказів à la «хто що коли кому про кого казав при столі» такий клубок з максимальною кількістю вплутаних і оклепаних осіб (його лист див.: Там само. — С. 693—694), що панна Косач тільки й відповіла йому, з гідністю істинної «королівни»: «Я того не розумію і розуміти не хочу, бо досить з мене і київських злиднів, на що мені ще львівські?» (Там само. — С. 697; курсив мій. — О. З.). «Культурна несумісність» сторін тут очевидна, і ясно, що Труш був би без усяких конвенансів просто викреслений «aus dem Spiel», як Леся Українка йому прямо й пише, — якби він не збирався ввійти в родину як чоловік Ради Драгоманової (NB: це a propos ендогамности шляхти!). Перед нареченою ж Труш після цього поставив ультиматум — або він, або Косачі, — і mon petit Radis, після багатьох сцен і сліз, вибрала свого «Хузу». Історія ця в родині Драгоманових-Косачів назавжди лишилася травмою, схоже, особливо тяжкою саме своїм морально «злиденним» характером, отим самим «пошлим», для якого в ужитку Лесі Українки був ще один характерний епітет — «подлий»: не в нашому нинішньому значенні, а в «старосвітському», середньовічному, де станова ієрархія переноситься на моральну (див. напучування О. Кобилянській: «хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись» [12, 266]).

709

Лист до І. Труша від 16.06.1903 р. // Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 696.

710

За нею навіть було написано балет — «Камінний господар» В. Губаренка (1969 p.), що мав незгіршу сценічну історію й незрозуміло чому зник із репертуару театрів.

711

У 1920-ті Є. Ненадкевич ще спостеріг «в Ґонзаго, хоча й трохи кумедно-старосвітському й однобічному, людину шляхетної вдачі <…>: він „лицар обов'язку“, вільно покладеного на себе, в протилежність „лицареві волі“» (Ненадкевич Є. Цит. пр. — С. 35). Те, що через 80 років по тому ніхто вже не впізнає в Командорові, сказати б, «нічого доброго» (В. Агеєва, напр., вважає, що його «залежність від звичаїв» «представлена Лесею Українкою <…> як абсурдна», див. її: Поетеса зламу століть. — С. 132), може слугувати непоганою ілюстрацією досягнутої в міжчасі, за XX ст. з усіма його катаклізмами, «переоцінки цінностей» — «проґресу сваволі».

712

Kristeva, Julia. Tales of Love / Transl. by L. S. Roudiez. New York: Columbia University Press, 1983. — P. 200—201.

713

Літературознавці тут чомусь схильні вірити йому на слово, а от розумниця Анна на цю класичну звабницьку стратегію — переконати жінку, що вона така «одна зі своєї статі», сурогатний еквівалент «принцеси на горі», — так легко не купується: їй потрібна не суроґатна, а реальна вершина, де в підніжжі будуть не складені їй до ніг одним чоловіком трупи колишніх суперниць, а трупи багатьох чоловіків, — як і Дон Жуану, і всім своєвольцям, Анні притаманне те, що А. Камю делікатно зве «етикою кількости»: «всі оті обличчя, сповнені тепла й захоплення, окинути поглядом, звезти до клуні, як зібраний урожай, а відтак спалити» (Камю А. Міф про Сізіфа // Камю А. Вибр. тв. — Т. 3. — С. 119).

714

Майбутнім дослідникам (та й постановникам) «Камінного господаря» варто було б звернути увагу на приховану, але для всякого музичного вуха незаперечну ритміко-інтонаційну близькість (особливо помітну в рефренах!) Дон Жуанової «мавританської» серенади — і Моцартової арії «Finch'han dal vino». У Моцарта Дон Джованні в кінці вибухає реготом — таким самим, тільки «укритим» реготом відлунює й прикінцева заміна Дон Жуаном рефрену «Лихо моє, Анно!» на «Щастя моє, Анно!», і Командор недарма відразу вловлює в цьому глумливий для себе натяк.

715

Гейзінга Й. Homo Ludens / Пер. з англ. — К.: Основи, 1994. — С. 15.

716

В українському дискурсі сексуальности епізод із Донною Соль належить, без сумніву, до найсміливіших: дама поспішає «на стрівання», збуджена пікантною перспективою кохання на цвинтарі, — який бабій-ласолюб проґавив би таку можливість? Дон Жуан же, збагнувши, що «в Кадікс» із ним ця сексуальна гурманка не збирається, чоловіка не покине й життя собі не переломить, поводиться цілком «некуртуазно» й заявляє, що допомагати їй «підсолодити трохи гірку страву / подружніх обов'язків» — то нижче його гідности: «я солодощів готувать не вчився».

717

У II дії, «збуваючи сміхом» ревниві Командорові підозри, Анна, по суті, пародіює, і досить знущально, міф amor fati. Її монолог — це по-купецькому саркастична, «з позицій здорового глузду» критика лицарської культури, з невипадковою (щоб у читача не лишалося жодних сумнівів!) референцією до її головного тексту — «Роману про Трістана»: «Вам дивно се, що я за ним (Дон Жуаном. — О. З.) услід / не простягаю рук, не плачу гірко, / не сповідаюся тут перед вами / в злочинному коханні, що, мов буря, / налинуло на серце безборонне? / Була б я мов Ізольда в тім романі, / та шкода, я до того не в настрої, — / якраз охоту маю до фанданґа! / О! — чую, саме грають… — la-la-la!…» (курсив мій. — О. З.). Отже, однозначно — «антилицареса», за читацькими смаками — пряма протилежність ламанцькому ідальґо («анти-Дон-Кіхот»).

718

Мандельштам Н. Вторая книга. — С. 230.

719

Токвіль А. де. Давній порядок і революція. — С. 9.

720

Див.: Павличко С. Література як помста: образи жорстокості в епоху романтизму // Павличко С. Теорія літератури. — С. 595—609.