Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

641

Цей лаконічний перелік охоплює справді-таки прецікаву родинну історію аж за три віки — від XIV ст., коли послідовники «прабатька Реформації» Дж. Вікліфа, першого теолога, який заперечив біблійні підстави папської влади і закликав повернутися до раннього християнства апостольських часів (саме його памфлети справили вирішальний вплив на Яна Гуса), були оголошені «лоллардами» (від голландського «єретик») і склали один із наймасовіших європейських релігійних рухів XV ст., через «диссентерів» («незгідних») XVI ст., котрі не визнавали англійського короля главою церкви, і до XVII ст., коли «незалежники»-«конґреґаціоналісти» (у яких англофіл Драгоманов убачав, між іншим, найближчий аналог українського братського руху, і які в основному й змушені були еміґрувати в американську «пущу» після Англійської революції та реставрації монархії 1660 р.) оголосили всяку залежну від держави церкву гріховною й розгорнули боротьбу за повну самостійність церковних громад (історія Річардового «розколу» з громадою — то вже інший сюжет, що демонструє нові, модерні загрози: тиск колективу на індивіда й появу «вождів» тоталітарного типу, як Ґодвінсон). Тож ворохобна генеалогія Річарда Айрона — це, по суті, стислий компендій всієї історії англійської Реформації, одним із наслідків якої стала поява США, і в цій якості може вважатися своєрідним аналогом нашого «мазепинського руху». Нема сумніву, що «У пущі» — твір далеко більш автобіографічний, ніж видається за поверховою аналогією (митець, якого не розуміє громада, змушуючи його до «мулярської» праці «для народу», як змушували й сучасники Лесю Українку), але для відчитання глибших пластів того автобіографізму, зокрема родинної історії як концентрату національної, нашому лесезнавству досі бракувало якраз виробленого погляду на історію родини Драгоманових-Косачів як на модельну для всього українського визвольного руху XIX ст. (декабристи, старогромадівці, радикали і т. д.).

642

Див.: Агеєва В. Поетеса зламу століть. — С. 124.

643

Див.: Оретеґа-І-Гасет X. Бунт мас // Вказ. пр. — С. 50.

644

Відбиток людини в дзеркалі в усіх архаїчних міфологіях є еквівалентом душі, так само, як і відкинута тінь (див.: Фрэзер Д. Д. Золотая ветвь: Исследование магии и религии / Пер. с англ. — Москва: Политиздат, 1983. — С. 184—188): саме тому у фольклорі «нечистого духа» розпізнають по тому, що він не відбивається в дзеркалах і не відкидає тіні. Про власне християнську містику космологічних і антропологічних віддзеркалень докладніше див.: Сирцова О. Апокрифічна апокаліптика… — С. 97—110.

645

Впродовж цілої п'єси «легкість» раз у раз різними способами підкреслюється як його головна характеристика: тільки-но з'явившись на кону, він сам грайливо представляє себе дамам як людину, чиє «серце» нібито «завжди повне», а от у голові «хоч, правда, є думки, та тільки легкі», проте на запитання Анни: «А що важкого єсть у вашім серці?» відповісти ухиляється (чи — не спромагається?); він постійно перебуває в русі — у танці, в дорозі, в повсякчасній номадичній готовності знятися з місця, у вікна влазить і вилазить «без шелесту, зручно» (невагомо!), ніби над ним нечинні закони не то соціального, а й фізичного тяжіння, і т. д., так що впродовж усіх шести дій обручка Долорес виконує функцію єдиного «вагаря», що утримує цю людину-«порхавку», такого собі пародійного «Перелесника», при онтологічному статусі. 

646

Фромм Э. Душа человека: Ее способность к добру и злу // Фромм Э. Душа человека / Пер. с англ. — Москва: Республика, 1992. — С. 90.

647

Див. лист Михайла Косача до сестер Лесі, Ольги й Оксани від 02.04.1898 р. (Листи так довго йдуть… — С. 61).

648

Така «критика сміхом» можлива тільки зсередини, це дистанціювання від «своєї власности», від того, що маєш, а не того, що тобі неприступне, — нам же знайома вже єдино критика аристократії з позицій «класової ненависти» й соціальної заздрости. Щоправда, ця заздрість має й свою зворотню сторону: так радянська, а за нею й пострадянська інтеліґенція, вже позбавлена розуміння змісту шляхетства, возвела в культ усе, що стосується його форми. На цьому комплексі суто плебейського захвату фамільними гербами й сервізами встигла розростися й благополучно паразитує ціла субкультура — від спортивних товариств, що поважно йменують себе «лицарськими орденами», й до інституціоналізованої торгівлі «аристократичними титулами». Деконструкції цей феномен не підлягає, як не підлягає їй системна маячня шизофреніка, обидва-бо явища є продуктом розпаду — в другому випадку, індивідуальної психіки, в першому — національної культури.

649

Мати М. Лисенка, вихованка Смольного інституту, ростила сина за придворними стандартами («чиста французька мова, вишукані манери, танці, вміння невимушено триматись у вітальні») і «переслідувала не тільки простонародне (українське. — О. З.) слово, але навіть і російське», так що російської мови хлопчика, навсупір матері, навчав підлеглий батька — полковника кірасирського орденського полку, — російський поет А. Фет. Перше слово, яке перейняв од нього малий Nicolas, було «карандашик», і так стали дражнити хлопчика полкові офіцери. М. Старицький згадує цей епізод із доволі добродушною іронією (К биографии Н. В. Лысенко: Воспоминания Старицкого М. П. // Киевская старина. — 1903. Декабрь. — С. 444), — видно, що в родинному обігу Лисенків цей «карандашик» лишився такою самою пам'яткою по «издержках благородного воспитания», як у Косачів — анекдоти про Лесину няньку-«московку», взяту, було, за рекомендацією від князів Урусових, та хутко й звільнену.

650

Див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 11—12

651

Олена Пчілка навіть включає один такий «віц» у «Спогади про Михайла Драгоманова»: коли на клієнтку П. Я. Драгоманова, яка доправлялася нових документів на дворянство замість загублених, напав у дворі собака, хтось із двірської челяді жартома гукнув їй: «„Не бійтесь! <…> Він благородних не рве!“ — „Ой лишенько! — скрикнула Канівцівна. — А моїх документів ще немає!..“» (Пчілка Олена. Твори. — С. 411). При всій комічності казусу, якраз ця клієнтка демонструє зразок автентичної дворянської ментальности, «ледачого», «місячного шляхетства», яке для «українців» ніякої цінности не становило.

652

Див.: Драй-Хмара М. Леся Українка // Драй-Хмара М. Літ.-наук. спадщина. — С. 150. Цитата, звісно, не дослівна, Людмила Михайлівна переповідала зміст Лесиних листів з пам'яті, — самі ж листи, як уже згадувалося, стали жертвою все тих самих «Сивашів і Перекопів», які відтак змели зо світа і їхню адресатку, і цілу родину Старицьких із зятями і внуками (за єдиним винятком — акторки й перекладачки Ірини Стешенко [1898—1989]: схоже, парадигма «останнього свідка» спрацювала й тут).

653

Ортега-і-Гасет X. Бунт мас // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. — С. 50.

654

«Спадкове шляхетство», «місячне шляхетство, що походить від мертвих», за Ортегою, з часом неминуче