Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

573

Волков С. Диалоги с Иосифом Бродским. — С. 47.

574

Саме Ібсен уперше вивів жінку на кін як протагоніста трагічного дійства. Рік прем'єри його «Нори» — 1880-й — сучасна критика вважає роком модерністського «народження героїні», «дебюту» жінки на правах dramatis persona історії (див. про це: Heilbrun, Carolyn G. Toward a Recognition of Androgyny. — New York: Knopf, 1973).

575

«Суфражистку початку двадцятого століття» в донні Анні першим розгледів Я. Розумний (див. його: Проблеми людських взаємин у «Камінному господарі» Лесі Українки // Слово. — 1973. — Ч. 5. — С. 207).

576

Задля справедливости слід сказати, що пальма першости в цьому питанні належить Н. Кузякіній, — саме вона, пишучи про «Камінного господаря», наважилася вперше озвучити думку, як на 1980 р. настільки «аванґардову», що її тоді ніхто й не розчув: «У протистоянні жіночого й чоловічого первня поетеса визнала найдужчим первень власне жіночий» (Кузякина Н. Леся Украинка и Блок. — С. 134—135).

577

Див., напр.: Поліщук Я. Сексуальність як дискурс: маятник рухається? // Український гуманітарний огляд. — 2000. — Вип. 4. Показово, як цей рецензент (що все-таки намагається триматися наукового, а не фейлетонного тону!), маючи вкрай туманне уявлення про феміністичну методологію («ґендерне», «статеве» й «сексуальне» він вважає синонімами, про таку тривіальну річ, як зв'язок фемінізму з модернізмом, знає тільки з праць С. Павличко й зворушливо дивується, чом же В. Агеєва приймає цю «гіпотезу» «без доказів», студія Р. Веретельника для нього чомусь «не вкладається в феміністичний канон» і т. д.), — словом, зовсім не тямлячись на предметі своєї критики, відразу, проте, заявляє, що «запрограмованість провідними феміністичними ідеями» (цікаво, якими?) робить висновки В. Агеєвої про Лесю Українку «неглибокими і нецікавими»: йому наперед ясно, що з фемінізму, як із Назарету, нічого доброго постати не може. Інших «контрарґументів» від своїх опонентів феміністичне лесезнавство наразі не дочекалося.

578

Weretelnyk R. Confronting a Legend: The Stone Master. A Feminist Reading of Lesia Ukrainka's Dramas. — P. 10—11. Натяжка тут явна, надто в оцінці образу Командора, якого невідь-чому названо «нерівнею Анні за силою характеру». Підозрюю, що Р. Веретельник, вкупі з усіма чоловічими персонажами драми, і собі підпав під чар Анни (кажу це зовсім не жартом, бо він, наприклад, геть некритично «вірить їй на слово» в сцені з Дон Жуаном в альтанці — вірить, що вона справді готова втікати з ним із-під вінця, а не випробовує, чисто по-жіночому, міру своєї влади над новим залицяльником!), а відтак просто «приревнував» Командора до Анни, хай і несвідомо (все-таки «ґендерний ухил» авторської думки дається взнаки не лише в літературі, а й в літературознавстві також!).

579

Агеєва В. Поетеса зламу століть. — С. 132.

580

Див.: Kristeva, Julia. Women's Time Trans. Alice Jardine and Harry Blake // Feminisms: An Anthology of Literary Theory and Criticism. / Robyn R. Warhol and Diane Price Herndt, eds. — New Brunswick, NJ: Rutgers University Press, 1991. — P. 452—455. Взагалі ж над проблемою жіночої влади феміністична думка почала поважно застановлятися аж тільки в останній декаді XX ст., див.: Wolf, Naomi. Fire with Fire: the New Female Power and How It Will Change the 21st Century. — New York: Random House, 1993.

581

Сьогодні на українському політичному театрі роль Анни з захопливою для культуролога текстовою буквальністю — з захованням усіх головних символічних деталей, включно з «білим убранням» (див. сцену балу в де Альваресів) та візуальним «підніжжям», складеним із безіменних «лицарів» (які на руках виносять «єдину з своєї статі» Принцесу-в-білому «на гору», на найвищу трибуну країни), — грає Ю. Тимошенко: найпевніше, сама того не відаючи, не читавши Лесі Українки й навіть не знаючи до пуття, з кого саме скопійовано її «брендову» зачіску (добрий привід не лише в черговий раз подивуватися зі здатности Лесиного генія «поціляти в архетип», а й навіч упевнитися в отій самій «універсальності» жіночої психології, її відпірності на суспільні зміни — навіть коли ті зміни прямо стосуються становища жінок). Поки український театр бореться з перманентною кризою, саме Ю. Тимошенко на практиці втілює однозначно найцікавішу феміністичну інтерпретацію «Камінного господаря», порівняно з якою всі дотеперішні сценічні версії драми (найсвіжіша — «В плену страстей» київського Театру російської драми ім. Лесі Українки, реж. М. Резнікович, 2002 р.) виглядають не більше ніж безпорадним тупцянням по узбіччю сюжету.

582

Докладніше про це див.: Пискунова С. Золотой век испанской поэзии // Поэзия испанского Возрождения / Пер. с исп. — Москва: Худож. литература, 1990. — С. 7—13.

583

За повнішим списком відсилаю читача до VI розділу першої частини «Дон Кіхота», де друзі й родичі героя влаштовують погром у його книгозбірні, небезпідставно вирішивши, що саме від читання лицарських романів дон Алонсо і зсунувся з глузду. Через діалог пароха з цилюрником, які доскіпливо оглядають зняті з полиць книжки, зважуючи, котру з них спалити, а котру залишити, Сервантес вводить у текст досить ґрунтовний критичний огляд тогочасної лицарської літератури.

584

Ружмон Дені де. Любов і західна культура. — С. 201.

585

Цит. за: Камю А. Міф про Сізіфа // Камю А. Вибрані твори: У 3 т. — Т.З / Пер. з франц. — Харків: Фоліо, 1997. — С. 121. Пор. подібну леґітимацію вбивства і в нашого вкраїнського духовника тієї доби — луцького владики Марка Жоравницького: «Поки, дей, ви, панове Оскорскиє, врядника торчинского на смерть не заб'єте, поты ви сами и именє ваше в покою не будет. Але, дей, я вам ражу и криж на то даю (sic! — курсив мій. — О. З.), абы єсте єго забили…» (Цит. за: Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи… — С. 125).

586

За українським середньовічним правом (Литовським Статутом 1588 р.) таке вбивство кваліфікувалося як здійснене «здрадливым потаемным обычаем» і каралося позбавленням шляхетського звання й стратою (див.: Яковенко Н. Там само. — С. 124). Можна сказати, що, тільки-но одержавши з руки Долорес назад свій лицарський титул, Дон Жуан його зараз же й заперечує вчиненим у домі Командора нічним розбоєм (між іншим, нічне вбивство вважалося тяжчим злочином, ніж денне!), і коли Анна по його відході зчиняє крик: «Розбій! Розбій!», вона, за іронією, якраз дає точну юридичну кваліфікацію тому, що сталося, — називає вчинок його справжнім ім'ям.

587

Див.: Weretelnyk R. Op. cit. P. 11. Навряд чи Леся Українка взялась би свідомо поборювати