Декамерон - Джованні Боккаччо

― Не бійся, я все зроблю достеменно так, як ти кажеш; мені се буде дуже з руки, бо в мене є за містом над берегом Арно невеличка садиба; тепер у нас місяць червець, і скупатися в річці буде вельми приємно. Як на те, неподалік од річки стоїть башточка, в якій ніхто не живе, часом тільки пастухи злазять на вишку по каштановій драбині, щоб поглянути навкруг, коли де скотина заблудиться. Куточок сей безлюдний, тихий; піду я туди і зроблю собі любісінько все те, що ти мені скажеш.

Бакаляр дуже добре знав і садибу ту, і вишку; задоволений тим, що вговорив її, він сказав:

― Мадонно, я ніколи не бував у тих краях і не знаю ні садиби вашої, ні башти, але якщо й справді все так, як ви кажете, то догіднішого місця й бути не може. Тож як прийде слушний час, я пришлю вам і фігурку ту, і замову; та дуже прошу вас, якщо ваше бажання здійсниться і ви побачите, що я добре вам услужив, не забудьте ж про мене і дотримайте вашого слова.

Вдова одказала, що притьмом не забуде, попрощалась із ним і пішла додому. Бакаляр ізрадів, що задум його починає справджуватися, і взявся за свої химороди: вилив із цини фігурку й набазграв якусь нісенітницю, нібито замову приворотну, та й послав усе те через кілька днів удові, переказавши їй, щоб уже наступної ночі вона зробила, не гаючись, усе те, що він їй говорив, а сам пішов нишком разом із слугою до одного свого приятеля, що жив недалеко од тої вишки, щоб довершити те, що задумав.

Пані й собі вирядилась у дорогу з своєю служницею до тої садиби; як настала ніч, вона вдала, що вже лягає спати, одіслала й служницю на спочинок, а сама тихенько вийшла з дому і попрямувала до тої вишки на березі Арно. Озирнулась кругом ― не видно й не чути нікого; тоді розляглась, поклала одежу під кущем, скупнулась сім разів з тою фігуркою в руках і пішла з нею до вишки як була гола. Бакаляр іще звечора причаївся з своїм слугою під вербами коло тої вишки і весь час стежив за нею. Як побачив він, що вона проходить повз нього голим-голісінька, нічну темряву білим своїм тілом перемагаючи, як подивився на її перса та інші розкішні принади й подумав, що з ними станеться незабаром, то аж жалко йому зробилося; та ще й жага така в нім раптом загорілась, що біда ― що дрімало, враз устало; хотів уже він вискочити з криївки своєї, схопити її і жадання своє вволити. Якби ще трохи, то й піддався був би або жалощам, або хоті своїй жагучій; та згадавши, хто він і хто вона, здумавши, якої наруги довелось йому од неї зазнати, він знов закипів лютим гнівом і геть одігнав і жалі свої, й поваби тілесні; надумавши довести свій замір до краю, він так і не зайняв її, дав пройти.

Вилізши на вишку і обернувшись лицем до півночі, вдова стала промовляти закляття, що навчив її бакаляр, а він тим часом підкрався туди нищечком і зняв драбину, по якій на вишку діставалась, та й почав дивитись, що вона далі казатиме й робитиме. Прочитавши сім разів ту замову, пані стала ждати тих двох дівчат і доти ждала, доки й на зорю почало займатися, ― аж ізмерзла бідолаха, того не сподіваючись. Засмучена тим, що бакалярові чари не діють, вона сказала собі подумки: «Боюсь, що той вражий бакаляр хотів мені таку саму всеношну справити, як я йому; та що то за помста, коли ніч на третину коротша, та й холод не який». Не бажаючи сидіти на тій вишці до білого дня, вона думала злізти; дивиться ― аж драбини немає. Так усе на ній і охололо, мов вона крізь землю от-от провалиться; не витримала, бідна, і впала на кам'яний поміст вишки. Зібравшися трохи на силі, почала плакати жалібно й нарікати; догадалася вже напевне, що то бакалярова робота, і каялася ревне, що так із чоловіка поглумилась, а потім здуру довірилась тому, кого повинна була вважати за свого ворога. Довго вона отак бідкалась, потім стала шукати способу, як би додолу злізти; нічого не придумавши, знов почала рюмати і думала собі смутно та невесело: «Бідна моя голівонько, що скажуть брати мої, родичі й сусіди, всі флорентинці, коли дізнаються, що мене тут голою застали? Моє чесне ім'я, що скрізь було славне, вкриється ганьбою; якби й надумала я, як із сієї халепи вибрехатись, то той вражий бакаляр, що всі мої справи знає, виведе на чисту воду. Ох, нещасна я, безталанна я! Воднораз і невірного коханця, і честь свою утратила!» І так уже горювала та побивалась, що мало з вишки вниз не кинулась. От уже й сонце вгору підбилось; підійшла вона до краю помосту і давай дивитись, чи не йде там якийсь хлопець-пастушок, щоб послати його по служницю. Гульк ― аж там бакаляр, що задрімав був у верболозі; вона його побачила, а він її.

― Доброго ранку, мадонно! ― обізвався він до неї. ― Ну, як, приходили ті дівчата?

Почувши ті його слова, пані знову гірко заплакала й попрохала його підійти ближче до башти, щоб вона могла з ним поговорити; бакаляр охоче вволив її волю. Тоді вона лягла долічерева на помості, тільки голову з вишки вистромила, і сказала йому крізь сльози:

― Доправди, Ріньєрі, якщо я тобі справила тоді лиху ніч, то ти тепер добре на мені помстився: хоч у нас надворі й літо, та я тут уночі трохи не задубіла, бо гола ж. Я вже так жалкувала на ту кривду, що я тобі вчинила, та на свою дурну довірливість, так плакала, що мало очей не виплакала. Прошу ж тебе ― не з любові до мене (бо ти мене любити вже не можеш), а з поваги до самого себе (бо ти чоловік благородний), ― нехай уже на сьому твоя помста за наругу й перестане; кажи принести сюди мою одежу, не однімай у мене того, що вже не міг би повернути, якби й хотів ― мого чесного імені; ту ніч я не впустила тебе до мого дому, та тепер, аби ти тільки того зажадав, я оддам тобі багато ночей за ту одну. Задовольнися ж тим, що ти вже зробив: ти й так, як чоловік розумний,