Декамерон - Джованні Боккаччо

на плечі і обережно виніс її з башти. Бідолашна служниця, що полізла слідом за ними по драбині, якось посковзнулась, упала і зламала собі стегенну кістку; од того болю вона ревом заревла. Посадивши панію на моріжку, наймит пішов подивитися, що сталося служниці; побачивши, що вона переламала ногу, він і її переніс і поклав поряд із панією. Коли вдова побачила, що й служницю, од якої вона найбільш чекала допомоги, таке несподіване лихо спостигло, то знов із великого жалю почала так ревне плакати, що наймит, не змігши її вгамувати, і собі з горя заплакав.

Сонце було вже надвечори і, щоб ніч не облягла їх серед чистого поля, пані послала наймита до хати; він привів із собою ще двох братів та жінку свою, і, поклавши на дощані ноші панію і служницю, вони гуртом однесли їх додому; покріпивши панію холодною водою та лагідними словами, наймит знов узяв її на плечі й поніс до її кімнати. Наймитова жінка нагодувала її потапцями, а потім роздягла й поклала в ліжко; вночі ж і господиню й служницю перевезли до Флоренції.

Пані, вигадлива на різні брехеньки, склала вже порядну казочку, зовсім не схожу на те, що справді було, і запевнила братів своїх, сестер і всіх інших, що її і служницю обмарила нечиста сила. До неї покликано лікарів, і вони заходились лікувати її од пропасниці та інших недуг, не раз зідравши їй шкіру простиралами (як те їй боліло, вже не питайте!); служницю теж постарались поставити якнайшвидше на ноги. Одужавши, пані забула про свого коханця і відтоді стереглася заводити з будь-ким любощі та жарти, а бакаляр, дізнавшися, що й служниця зламала собі ногу, зміркував, що помста звершилася до кінця; задовольнившись тим, що зроблено, він поставив на всьому хрест.

Оттаке-то приключилось нерозумній удовиці, яка надумала поглузувати з бакаляра, мовби з простого чоловіка, не відаючи, що майже всі вони знають, де раки зимують. Тим-то, любії мої подруги, стережіться таких жартів, особливо ж із ученими людьми.

Оповідка восьма

Двоє сієнців товаришують між собою; перший злягається з жінкою другого; другий, теє постерігши, намовляє свою жінку сховати першого в скриню, а сам на тій скрині бавиться з його жінкою

І любо й сумно було слухати дамам про Еленині пригоди; хоч той бакаляр здався їм занадто вже суворим, ба навіть нелюдськи жорстоким, та за вдовицею жалкували вони не вельми, бо вважали, що почасти вона того й заробила. Як Пампінея довела до кінця свою історію, королева веліла оповідати далі Ф'ямметті, яка з готовістю почала:

― Милії мої подруги! Ви, бачиться, трохи ніби аж засмутилися з надмірної жорстокості ображеного бакаляра, і мені хотілося б заспокоїти ваші збентежені душі чимось веселішим; тим надумала я розповісти вам коротеньку історійку про одного чоловіка, який прийняв уразу з незлобивим духом і помстився за неї досить помірковано. Наука з моєї оповідки буде така, що доволі одгукнутися так, як тобі гукають, і зовсім не треба чоловікові помщатися за свою кривду з наддачею.

То знайте ж, що в Сієні ― так мені розказувано ― жило колись двоє чоловіків молодого ще віку, обидва заможні, з доброго міщанського роду; одного звали Спінеллоччо Танена{280}, а другого Цеппа ді Міно{281}. Жили вони по сусідству в Каммолії, доми їхні стояли суспіль, і так вони вдвох товаришували, що водою не розіллєш ― сказав би, рідні брати, якщо не більше. Обидва були жонаті: і той і той мав гарну жінку.

Спінеллоччо бував дуже часто в домі у Цеппи і при ньому, й без нього, і так якось сталося, що він близько зійшовся з товаришевою жінкою; довгенько вона його приймала так, що про те ніхто не здогадувався. Одного разу Спінеллоччо зайшов до них у дім покликати Цеппу, а жінка сказала, що його немає дома (бо й сама так думала); тоді Спінеллоччо пішов нагору і, побачивши сусідку саму в світлиці, обняв її й поцілував, а вона його. Цеппа ж був дома і все те бачив, та не сказав ані півслова, а вирішив пристерегти, що з тих жартів далі буде; дивиться ― аж обнялися вони, пішли до опочивальні і там замкнулися.

Цеппа розгнівився непомалу, та, зміркувавши, що галас і сварка його кривди не вменшить, а ганьбу побільшить, став думати й гадати, як би його так помститися, щоб ніхто з людей про те не знав, а він сам душу свою вдовольнив. Думав-думав, та таки й додумався нарешті, і не виходив із своєї криївки, поки Спінеллоччо жартував там з його жінкою. Як товариш пішов, Цеппа вступив у кімнату до жінки, а та ще не встигла й намітки на голові направити, що Спінеллоччо, з нею жируючи, розтріпав.

― Що ти робиш, жінко? ― питає Цеппа.

― Або ти не бачиш? ― одказує жінка.

― Авжеж, бачу, ― каже Цеппа, ― бачив я й щось таке, що бодай його не бачити!

Та й давай її лаяти да шпетити; вона довго одмагалась, та мусила врешті зо страхом признатись (бо нікуди було діватись), що жила з Спінеллоччом, і просила, плачучи, щоб він простив її.

― Бачиш, жінко, ― каже їй Цеппа, ― не гаразд ти вчинила; та як хочеш, щоб я тебе простив, мусиш зробити все, що я тобі скажу. Ось яке буде діло: скажи Спінеллоччові, щоб завтра десь о дев'ятій уранці він якось одкараскався од мене і прийшов до тебе сюди; як же він прийде, я вернусь додому, а ти, скоро мене зачуєш, зараз скажи йому влізти в сю скриню і замкни його там, а потім я навчу тебе, що маєш далі робити. Не бійся нічого, бо я обіцяю тобі, що не вчиню йому ніякого лиха.

Жінка, щоб догодити йому, сказала, що так і зробить, та таки й зробила. Другого дня зранку Цеппа й Спінеллоччо були десь в одному місці; так як перед дев'ятою Спінеллоччо, пообіцявши сусідці, що буде в неї в ту пору, сказав товаришеві:

― Сьогодні я домовився пообідати в одного знайомого і не хочу його затримувати; тож бувай здоров!

― Та воно ж іще ніби й рано обідати, ― зауважив Цеппа.

― Нічого, що рано, ― одказав Спінеллоччо, ― я маю поговорити з ним про одну справу, то треба загодя прийти.

От попрощалися вони, й Спінеллоччо подався позавгорідно до Цеппиної жінки, а той за ним назирцем; тільки товариш увійшов з господинею до опочивальні, аж тут і