Декамерон - Джованні Боккаччо

пігулка здалась Каландрінові гіркою, то друга ще й надто, але він соромився виплюнути її і ще якусь хвилю тримав у роті, розжовуючи, ― аж сльози в бідахи з очей покотились, у горіх завбільшки. Нарешті він таки не витримав ― виплюнув і сю. Буффальмакко й Бруно частували всіх вином, і всі сказали, що так воно і є ― Каландріно вкрав кабана сам у себе; дехто й лаяв його за се на всю губу. Як усі пішли і з Каландріном лишились тільки його товариші, Буффальмакко так йому сказав:

― Я зразу знав, що ти сам його вкрав, а нас дурив, щоб не вгощати нас за гроші, які ти за нього взяв.

Каландріно, якому ще страшенно горенило в роті від алое, почав божитись і присягатись, що то не він. А Буффальмакко своє:

― Признавайся, ― каже, ― брате, скільки взяв за нього? Червінців шість?

Каландріно був такий лихий, що аж не тямився.

― Слухай, Каландріно, ― каже тоді Бруно, ― один із тих сусід, кого ми отсе частували, сказав нам, що в тебе є тут якась дівка і ти даєш їй, що зможеш утаїти; напевне, ти оддав їй і сього кабана. Ти добре вмієш людей морочити: то повів нас на річку чорні камінці збирати, лишив нас там, як дурнів, а потім брехав, що знайшов той камінь, а се знов продав або оддав комусь кабана, а нам божишся, що вкрали. Та ми вже твої витівки знаємо, нас не обдуриш: давай же нам по парі каплунів, бо ми багато з тою ворожбою поморочились, а ні ― все монні Тессі розкажемо.

Побачив Каландріно, що не ймуть йому віри; і так, думає, горя багато, а тут іще од жінки може попасти ― і дав уже їм по парі каплунів. А вони посолили кабана й повезли його до Флоренції: отак пошили в дурні Каландріна.

Оповідка сьома

Бакаляр любить удову, та вона кохається з іншим, а його морозить цілу ніч на снігу; пізніше, влітку, з його намови вона простоює цілий день на вишці гола під палючим сонцем, годуючи мух та ґедзів

Чимало сміялися панії з бідолахи Каландріна; сміялися б, може, й ще більше, якби не шкода було, що ті, котрі в нього кабана вкрали, ще й каплунів собі видурили. Коли та історія скінчилась, королева веліла Пампінеї розповісти свою. Та почала, не гаючись, такими словами:

― Нерідко в світі так ведеться, любії мої подруги, що один хитрує, а другий, іще хитріший, його перехитровує, ― тим і не годиться нам з інших глузувати. Ми сміялися досхочу з різних каверз, про які тут оповідалось, та ще ні разу не говорилось про те, як за ті каверзи хто оддячував. От і хочу я, щоб ви почули, може, навіть, не без жалю, про справедливу одплату, якої зазнала одна наша землячка, яка до того на свою голову доковерзувалась, що мало сама не пропала. Вам не зашкодить послухати сю історію: може, ви наберетесь із неї більше розуму і стерегтиметесь глузувати з інших.

Небагато минуло з того часу років, як жила в Флоренції одна молода жінка, хороша на вроду і гордовита на вдачу, шляхетського стану і неабиякого достатку; звали її Елена. Зоставшись удовою по своєму чоловікові, не хотіла вона виходити вдруге заміж, бо закохалась із своєї вольної волі в одного гарного й милого молодика; лишивши на боці всі турботи, вона з допомогою своєї служниці-вірниці сходилась із ним частенько і втішалась так до любої вподоби.

Саме в ту пору вернувся до Флоренції з Парижа один юнак, флорентинський-таки шляхтич, на ймення Ріньєрі{278}, що довго там учився, ― не для того, щоб потім наукою своєю вроздріб торгувати, як то робить дехто, а для того, щоб спізнати суть і природу всіх речей, як годиться благородній людині; вернувся та й жив собі в городі, оточений загальною шанобою за рід свій і за свої знання. Та буває й так, що люди, які одзначаються глибоким розумінням речей, легко потрапляють у любовні тенета; так сталось і з нашим юнаком. Раз якось гуляв він на одному святі, і впала йому в око та красуня Елена в чорному удовицькому вбранні: вона здалась йому такою вродливою і принадною, що рівних їй він ніколи доти не бачив; блаженний той, думав він, кому судилося з Божої ласки таку красу в своїх обіймах любо пестити. Глянув він на неї потай раз, удруге і, розуміючи, що без труда не добудеш нічого великого й дорогого, вирішив докласти всієї сили своєї і снаги, щоб підійти вродливиці під ласку і завладати її любов'ю. Молода вдовичка не любила вриватись очима в чорну землю; знавши собі ціну (а може, й перебільшуючи її), вона водила ними жваво навкруги, помічаючи, хто дивиться на неї з уподобою; постерегла вона й тепер сього Ріньєрі і подумала собі, осміхаючись: «Недурно ж я сьогодні сюди прийшла: бач, якого селезня впіймала!» Давай тоді й собі на нього скоса поглядати, щоб показати, ніби й вона ним зацікавилась: думала, бачите, що чим більше мужчин до себе привабить і принадить, тим вище в ціні буде її краса, особливо в очах того, кому вона оддала її разом із своїм коханням.

Учений бакаляр, закинувши всі свої філософські думки, оддався їй цілою душею; сподіваючися, що зможе їй сподобатись, він дізнався, де вона живе, і почав на ту вулицю ходити, нібито мав там якісь інші справи. Пані тим пишалась непомалу (а чого, ми вже сказали) і вдавала, що їй дуже любо його бачити; тоді він знайшов спосіб поговорити з її служницею, сказав їй про своє закохання і просив, щоб вона допомогла йому засягти паниної ласки. Служниця наобіцяла йому того й сього і розповіла все панії, а та, вислухавши її, зареготалась і сказала:

― Ти бачиш, який? У Парижі розуму набрався, а тут його стратив. Ну гаразд ― він матиме, чого домагається. Як іще раз із тобою заговорить, то скажи йому, що я люблю його ще дужче, ніж він мене, але мушу пильнувати своєї доброї слави, щоб не хилити низько голови серед іншого жіноцтва: якщо він і справді такий мудрий, як кажуть, то ще більше мене цінуватиме!

Бідна ж її голівонька! Не знала вона, мої любії, що то значить ― із бакалярами заводитись…

Коли служниця побачила його знову, зробила все так, як пані веліла. Зраділий бакаляр почав просити ще