Декамерон - Джованні Боккаччо

Як же Бруно сказав, так і зробили. Каландріно, побачивши, що за все заплатить священик, щиро прикладався до чарки і, хоч йому багато й не треба було, налився повний. Пізньої ночі пішов він з корчми додому, не захотівши й вечеряти, і ліг одразу спати, дверей не замкнувши (хоч і думав, що замкнув). Буффальмакко й Бруно пішли вечеряти до священика; повечерявши, взяли деякий струмент, щоб пробратись до Каландрінового дому в те місце, що помітив Бруно, та й пішли туди потихеньку. Та побачивши, що двері не замкнені, вони увійшли, зняли кабана, однесли до панотцевого дому, заховали й полягали спати.

Прочумався рано-вранці Каландріно після випивки, встав, дивиться ― кабана нема, а двері одчинені; давай того й сього питати, чи не знають, хто кабана брав, і, не допитавшись, страшенний підняв галас, що у нього, бідного, нещасного, кабана вкрали. Бруно й Буффальмакко, як повставали, зараз пішли до Каландріна, що він казатиме. Побачивши товаришів, він окликнув їх і сказав, мало не плачучи:

― Біда, друзі! Вкрадено мого кабана!

А Бруно підійшов до нього та й каже потихеньку:

― Молодець! Хоч раз розумне діло зробив!

― Та де! ― одказує Каландріно. ― Їй же богу, правду кажу.

― Отак і говори, ― провадить своє Бруно, ― та гукай голосніше і жалібніше, щоб усі повірили.

А Каландріно забідкався ще дужче:

― Божусь і присягаюсь, що хтось украв у мене кабана!

Бруно ж йому знов:

― Отак, отак, кричи, ще дужче, щоб усі люди почули; тоді подумають, що так воно і є!

― Та нехай мене враг візьме, ― гукнув Каландріно, ― коли брешу! Я кажу, а ти мені не віриш! Щоб мене повісили, ― таки вкрадено!

― Як же те могло статись? ― питає тоді Бруно. ― Я ж учора бачив його тут. Кажи кому другому, а не мені!

― А от так і сталось, ― одказує Каландріно.

― Та невже? ― нібито не вірить Бруно.

― От тобі й «невже», ― каже Каландріно. ― Я вже ― лиха моя година! ― не знаю, як і додому вернусь: жінка мені не повірить, а хоч і повірить, то все одно цілий рік злагоди між нами не буде.

― Туди к бісу! ― каже тоді Бруно. ― Коли так і справді, то погане діло! Але ж я сам навчив тебе вчора, щоб ти так зробив, то бреши вже жінці своїй, а не нам!

Каландріно знов залементував і забідкався:

― Ви що, хочете, щоб я прокляв Бога, святих і все на світі? Кажу ж вам, що сю ніч украли в мене кабана!

― От що, ― обізветься тоді Буффальмакко, ― коли воно так і є, то треба нам якось ізнайти крадіжку.

― Та яким же чином її знайдеш? ― питав Каландріно.

― Дуже просто, ― каже Буффальмакко. ― Вже ж не з Індії прийшов до тебе злодій, се був, напевне, хтось із твоїх сусід; якби ти їх поскликав усіх, то я поворожив би на хлібі й сирі і дознався б увочевидьки, хто се зробив.

― Еге, ― каже Бруно, ― так і виворожиш хлібом та сиром, так і прийдуть ті любі сусіди (я певен, що то їхнє діло!): вони здогадаються, в чім річ, і не захочуть.

― То що ж робити? ― питає Буффальмакко.

― А от що, ― каже Бруно. ― Поворожімо на імбирових пігулках та на білому вині; вони не здогадаються і прийдуть випити, а ті пігулки можна замовити так само, як хліб і сир.

― Правда твоя, ― каже Буффальмакко. ― То як, Каландріно, поворожимо?

― Прошу вас, ради бога, ― каже Каландріно. ― Мені аби тільки взнати, хто вкрав, то й то б на душі полегшало.

― Коли так, ― каже Бруно, ― то давай гроші, а я вже для тебе сходжу і в Флоренцію по те диво.

У Каландріна було сольдів із сорок грошей, і він оддав їх усі Брунові. Той пішов у Флоренцію до одного знайомого аптекаря і взяв у нього цілий фунт імбирових пігулок, а в додачу замовив іще дві собачі пігулки з гіркого алое, велів потрусити їх цукром, як і інші, а щоб не сплутати з імбировими, сказав позначити їх якимось особливим значком; тоді купив бутель доброго білого вина й вернувся на хутір до Каландріна.

― Поклич же тепер, ― каже йому, ― завтра вранці до себе в гостину тих, на кого ти думаєш; вони охоче прийдуть випити (сказано ― святки!), а я з Буффальмакком заворожу вночі ті пігулки, принесу їх до твого дому і сам, заради тебе, роздам їх усім і скажу, як, що й до чого.

Каландріно так і зробив. Коли наступного ранку коло церкви під в'язом зібралось чимало людей ― селян і флорентинців, що сюди приїхали, прийшли Бруно й Буффальмакко з пігулками в коробці і бутлем вина. Поставивши всіх кружка, Бруно сказав:

― Панове, я мушу пояснити вам, для чого ви тут зібрались, щоб ви потім на мене не жалкували, як станеться вам яке лихо. У Каландріна, бачите, вкрадено тої ночі доброго кабана, і він не може дошукатися злодія; але тим, що кабана не міг узяти ніхто, опріч когось із присутніх, він, щоб дізнатися, хто се зробив, просить усіх вас іззісти по пігулці і запити вином. Знайте ж, що той, хто вкрав кабана, не зможе проковтнути пігулки: вона здасться йому гіркішою від отрути, і він її виплюне. Щоб же ніхто з вас привселюдно не осоромився, краще буде, як злодій признається панотцеві, а я ворожити не буду.

Всі присутні сказали, що згодні спробувати тих пігулок; тоді, поставивши їх усіх у ряд, а між ними й самого Каландріна, Бруно почав роздавати всім по черзі по пігулці; дійшовши до Каландріна, він тицьнув йому в руку одну собачу пігулку. Каландріно взяв її в рот і почав жувати, та як тільки на язик попало алое, він не витерпів тої гіркоти і виплюнув її. Усі підозренні поглядали один на одного, чи не виплюне хто своєї; не встиг іще Бруно всіх обділити, прикинувшись, що нічого не помітив, як раптом почув чийсь голос:

― Ге, Каландріно! Що се воно значить?

Обернувшись і побачивши, що Каландріно виплюнув пігулку, Бруно сказав:

― Пожди, може, то він так чого виплюнув; на тобі, чоловіче, другу!

Та й поклав йому другу собачу пігулку в рота, а іншим роздав решту імбирових. Якщо перша