Декамерон - Джованні Боккаччо

а він сам: адже він знав, що жінки кожній речі силу одбирають, то мусив би попередити її, щоб у той день не потрапляла йому на очі. Отож Бог не дав йому тієї обачності ― чи така вже його недоля, чи за те, що він хотів товаришів одурити, бо як найшов камінь, треба було одразу признатись. Багато ще всячини вони говорили, покіль його з жінкою помирили, та й пішли собі додому, а Каландріно довго ще над тим камінням сидів та бідкався.

Оповідка четверта

Настоятель ф'єзоланського собору закохується без взаємності в одну вдовицю і, уявляючи, що ночує з нею, спить із її служницею, а вдовині брати в сей час приводять у ту кімнату єпископа

Уже Еліза докінчила свою історію, яку товариство слухало з великою цікавістю, коли королева звернулась до Емілії, щоб вона заступила чергу і оповіла щось своє. Емілія, не гаючись, почала такими словами:

― Шановнії мої подруги, уже не раз тут говорилось про те, як ченці, священики та інші духовні особи намагаються вводити нас у спокусу, але скільки про те не говорити, все одно всього не перекажеш. Тим я й хочу розповісти вам про одного настоятеля, який притьмом хотів добитись любові певної дами, чи по волі, чи по неволі; та вона, бувши розумною, убрала його по заслузі в добрі шори.

Усі ви, певне, знаєте, що стародавнє місто Ф'єзоле, котре стоїть он на тій горі, було колись велике й славне, хоч тепер і занепало; правда, ще й досі є в ньому єпископ, як повелось із минулих часів. Неподалік од ф'єзоланського собору жила колись одна вдова, із значного роду, на ймення монна Пікарда{271}; там була в неї садиба і домок невеличкий, там вона й мешкала майже цілий рік разом з двома братами своїми, молодими й шляхетними кавалерами, бо достаток у них був абиякий. Удова та, жінка ще молода й хороша на вроду, частенько ходила до собору, і настоятель того собору закохався в неї напропале. Через деякий час він так осмілів, що освідчився тій дамі в коханні і попросив її, щоб вона полюбила його так, як він її любить. А сей отець-настоятель був хоч на літа і старий, та на вдачу ярий, до того ще й гордуватий та пихатий і без краю зарозумілий ― так високо нісся, що ну, і всім увірився своїми гонористими манерами; ніхто його не любив, і вже кому-кому, а тій удові не подобався він анітрохи, такий був їй осоружний як трясця. Як жінка розсудлива, вона так йому одказала:

― Панотче, мені, звичайно, приємно, що ви мене любите, мушу любити вас і я, та таки й любитиму, але і в моїй, і в вашій любові не повинно бути нічого нечестивого. Ви ― священик, мій духовний отець і чоловік уже далеко не молодий; се все зобов'язує вас бути чистим і чесним. Зважте й на те, що я не дівчина, до якої можна було б іще залицятись, а вдова; ви самі добре знаєте, якої цнотливості вимагають од нашого стану. Через те, не у гнів вам, такою любов'ю, про яку ви кажете, я зроду вас не полюблю і не хочу, щоб ви мене так любили.

Не домігшись успіху за першим разом, отець-настоятель не розгубився: він пустив у хід усю свою настійливість і настирливість, пишучи до неї листи, посилаючи посланців і пристаючи до неї, як заходила вона до церкви. Ті його зальоти були вдові неприємні й прикрі, і вона надумала дати йому доброго одкоша, якого він і заслуговував, одначе вирішила не робити нічого, не порадившись заздалегідь із братами.

Розповівши їм про настоятелеві замахи і одкривши свій намір, вона дістала од них дозвіл діяти на свій розсуд. Через кілька день пішла вдова своїм звичаєм до церкви; скоро настоятель забачив її, підійшов до неї і завів мову, як із своєю. Вона прийняла його з приязною посмішкою і одвела осторонь; вислухавши його лестивих словес, зітхнула зглибока і промовила:

― Панотче, не раз я чувала, що немає такої фортеці, якої не можна рано чи пізно добути, щодня її штурмуючи; отак же сталось і зо мною. Ви так мене підходили то солодкими речами, то однією ласкою, то другою, що мусила я свій намір перемінити. Коли вже я так вам сподобалась, то треба мені вашою стати.

Урадуваний настоятель сказав:

― Мадонно, велике вам спасибі; правду кажучи, мені аж дивно було, що ви так довго не давались на підмову, бо досі проти мене жодна не встояла; у мене навіть примовка була така: «Якби жінки були із срібла, то монети з них не виб'єш ― молота бояться». Та годі вже про се, скажіть краще, коли і де ми можемо зійтися?

― Любий мій панотченьку, ― одказала вдова, ― ви питаєте коли? Коли вам буде завгодно, бо в мене немає мужа, щоб йому за свої ночі звіт давати. А от де? Тут уже я не знаю, що придумати.

― Як не знаєте? ― спитав настоятель. ― А в вашому домі?

― Панотче, ― одказала вдова, ― вам відомо, що я маю двох братів-кавалерів, у яких гості не переводяться вдень і вночі, а дім у мене не дуже великий, так що навряд чи можливо нам буде вдома зійтися, ― хіба що будемо мовчати при тому, як німі, ― ані пари з уст, та пробуватимемо поночі, як сліпі; коли б ви на те погодились, тоді можна б і в моїй кімнаті, бо брати туди не заглядають; але їхні кімнати так близько од моєї, що хоч і пошепки слово скажеш, то в них буде чутно.

― Мадонно, ― сказав настоятель, ― то нічого, нехай яку ніч чи дві й так переночуємо, поки я десь підшукаю догідніше місце.

― В тім уже ваша голова, панотче, ― сказала вдова, ― про одно ще тільки попрошу вас ― щоб се лишилось у тайні, нікому ні слова.

― Мадонно, ― сказав настоятель, ― про се не турбуйтесь, а, коли ваша ласка, так ізробіть, щоб ми вже сю ніч могли зійтися.

― Згода, ― одповіла дама і, розказавши йому, коли і як до неї прийти, попрощалась із ним та й пішла додому.

А в тої дами та була собі служниця, немолода вже і дуже бридка та нечупарна: ніс приплюснутий, рот кривий, губи товстющі, зуби рідкі й великі, очі каправі, ще й зизом дивляться, а