Декамерон - Джованні Боккаччо

пильніше, знай, листи писав до неї та гостинці слав: усе те приймалось, а відповіді були такі ― ні туди, ні сюди; довго вона так його надіями манила. Розказала про те й коханцеві своєму, той аж сердитись уже почав і ревнувати потроху; тоді вона, щоб показати йому, що підозри його даремні, послала до бакаляра, який настійливо свого домагався, служницю свою, щоб таке йому од її імені сказала: пані, мовляв, давно вже впевнилась, що він її щиро любить, та досі не мала змоги нічим його потішити, але сподівається зійтися з ним на різдвяні святки (недовго вже чекати!), нехай же, коли хоче, приходить на другий день свята ввечері до неї в двір, а вона вийде до нього, як тільки зможе.

Бакалярові тут і світ угору піднявся; як настав призначений час, він пішов до двору своєї коханої; служниця впустила його і замкнула в дворі, а він став чекати вдовичку. Вона ж на той самий вечір запросила до себе полюбовника свого: повечеряла з ним веселенько і розказала йому, яку вона штуку затіяла.

― Побачиш, ― каже, ― як я люблю й кохаю того бакаляра, що ти мене до нього так по-дурному ревнуєш.

Коханець вислухав тої мови з великою втіхою; йому дуже кортіло побачити на ділі те, на що вона словами натякнула.

Як на те, у святвечір випав великий сніг ― усе кругом завіяв; постоявши якусь часинку в дворі, бакаляр добряче-таки змерз, але терпів той холод, сподіваючись любої нагороди. Через деякий час Елена сказала своєму коханцеві:

― Ходімо в нашу кімнату і подивимось у вікно, що там робить твій, як ти гадаєш, суперник і що він казатиме служниці, ― я послала її на переговори.

От підійшли вони до віконця, ― їх із двору не видно було, а вони все бачили й чули.

― Ріньєрі, ― озвалась до бакаляра служниця з вікна іншої кімнати, ― пані моя у превеликій досаді: сьогодні ввечері до неї завітав один з її братів; він довго з нею розмовляв, потім зостався вечеряти та й досі ще сидить. Але, здається, він піде вже скоро додому. Тим пані й не могла до тебе вийти; та тепер уже недовго ждати. Вона просить тебе не гніватись за те, що доводиться чекати.

Бакаляр думав, що все те правда, і одповів так:

― Скажи моїй дамі, нехай про мене не турбується, якщо їй зараз незручно вийти; а як буде змога, то нехай не бариться.

Служниця вернулась і лягла спати, а пані сказала своєму коханцеві:

― Ну, що тепер скажеш? Якби я його любила, то хіба б я морозила його отак у дворі?

По сій мові повела заспокоєного коханця до ліжка і довгенько з ним там любо втішалася, жартуючи й глузуючи з бідолашного бакаляра. Ріньєрі ходив туди-сюди по двору, рухався, щоб хоч трохи зігрітися, та не мав де сісти, не мав де голову в затишку притулити; він проклинав паниного брата, що так довго в гостях затримався; кілька разів йому вчувалось, що двері рипнули, що зараз йому одчинять ― та марні були всі надії. Набувшися досхочу з своїм коханцем (а вже звернуло з полуночі), Елена сказала йому:

― Ну, як тобі, моє серце, подобається сей бакаляр? Як по-твоєму, що більше: його розум чи моя любов до нього? А той холод, що я на нього нагнала, ― хіба не погасить вогню ревності, що запав тобі в душу од моїх жартів?

― Серце моє коханеє, ― одказав юнак, ― тепер я твій навіки, бо ти моє добро, мій спокій, утіха моя й надія.

― То поцілуй же мене тисячу разів, ― сказала вдовиця, ― щоб я побачила, чи правду ти мені кажеш.

Коханець міцно обійняв її й поцілував, мабуть, не тисячу, а десять тисяч разів. По сій любій розмові пані сказала:

― Ану, встаньмо на хвильку, подивимось, чи не погасло те полум'я, що палало в душі мого нового зальотника, як він писав мені про те раз у раз?

Вони встали, підійшли вдвох до вікна і виглянули в двір. Бакаляр стрибав і витанцьовував по снігу, з великого холоду придзвонюючи до того танцю зубами; такого шпаркого танцю вони ще зроду не бачили.

― Що ти на се скажеш, мій любчику? ― сказала пані. ― Бач, як у мене мужчини без козиці й без дудки танцюють?

― Бачу, бачу, втіхо моя! ― одповідав коханець, сміючися.

― А тепер ходімо до дверей, ― сказала йому вона, ― ти мовчи, а я з ним поговорю, почуємо, що він нам скаже, то, може, ще й не так посміємося.

Вийшли вони потихеньку з кімнати і спустились до вхідних дверей; не одмикаючи їх, пані півголосом окликнула бакаляра крізь щілочку. Почувши, що його гукають, бакаляр оддав дяку Богові, бо думав, що зараз його впустять; підійшовши до дверей, він сказав:

― Я тут, мадонно! Одчиніть, на бога, бо я зовсім замерзаю!

― Бачу, ― каже Елена, ― що тобі таки холодно; мороз, мабуть, великий, бо снігу випало небагато; та в Парижі, я чула, ще й не такі зими бувають. Я ще не можу тобі одчинити, бо капосний брат як прийшов учора звечора в гості, то й досі не йде; та скоро вже, либонь, піде, і тоді я тобі зразу одчиню. Насилу оце я од нього одвихнулась, щоб тебе трохи втішити, щоб не так досадне було ждати.

― Благаю вас, мадонно, ― сказав ізнову бакаляр, ― одчиніть мені, нехай я трохи в затишку постою, бо сніг повалив такий, що страх, і не перестає; я тут почекаю вас, скільки буде треба.

― Любчику мій, ― одмовила пані, ― я не можу сього зробити, бо двері в мене такі рипливі, що як я одчиню, то брат зразу почує. Та я вже піду попрошу його, щоб забирався додому, ― тільки тоді зможу тебе впустити.

― То йдіть же скоріше, ― сказав бакаляр, ― та веліть розпалити добрий огонь, щоб я міг обігрітися, бо так увесь закоцюбнув, що й себе не чую.

― Сього не може бути, ― заперечила пані, ― коли правда те, що ти до мене писав, ― ти ж, казав, палаєш до мене любов'ю; се ти, мабуть, жартуєш зо мною. Ну, я вже йду, а ти жди, потерпи ще трохи.

Коханець панин чув усю ту розмову; дуже з того задоволений, він знов ліг із нею в постіль, та мало вони тої ночі спали ― все жартували любо вдвох та з бакаляра насміхались.