Галицько-Волинське князівство - Іван Петрович Крип'якевич

Для Волині і Підкарпаття приналежність до Київської Русі мала велике значення. Західні землі встановили тісні зв’язки з культурним і політичним життям всієї Русі і могли брати активну участь у вирішенні загальнодержавних питань. Це підносило рівень суспільного розвитку краю і не дозволяло йому замкнутися у колі своїх місцевих інтересів. Зв’язок з Києвом забезпечував західні землі від агресії польських князів. Найвидатніші київські князі Володимир і Ярослав з особливою увагою організовували захист західного пограниччя.

Тісні політичні зв’язки з Києвом сприяли зміцненню культурного єднання різних частин Русі, головним центром якої був Київ. Про це, зокрема, свідчать пам’ятки матеріальної культури: слід згадати овруцькі пряслиця, київські ковтки та інші вироби, які поширювалися в побуті населення Прикарпаття і Волині [Ратич, с. 30, 54, 67, 70.]. В ті часи вперше на західних окраїнах було прийнято назви «Русь», «руський», В західних джерелах Галичину починають звати Руссю.

ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО XI–XII СТ.

Після смерті Ярослава Мудрого на Русі помітні перші ознаки феодальної роздробленості. Зростання землеробства, відокремлення ремесла, поширення торгівлі, виникнення міст зміцнювало економіку окремих земель, і місцева феодальна знать почала захоплювати управління, намагаючись звільнитися з–під влади Києва. Так поступово з складу Київської Русі і вийшли землі Новгородська, Полоцька, Ростово–Суздальська, Смоленська, Турівська — а далі цей процес охопив також західні землі. Київські князі намагалися протидіяти цим тенденціям, так виник довгий ряд феодальних воєн.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Галицькій землі відомий тільки в загальних рисах. 1084 р. з’явилися тут три князі — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі — і в їх руках опинилися головні міста краю — Перемишль, Звенигород і Теребовль.

Ростиславичі належали до «ізгоїв», князів без волостей, їх батько, Ростислав, деякий час (1064–1066) був тмутараканським князем. Після його смерті (Ростислав був отруєний візантійцями) Володар Ростиславич намагався добути назад батьківське князівство, але був вигнаний з Тмутаракані (1083). Його брати, Рюрик і Василько, перебували у Володимирі при дворі волинського князя Ярополка Ізяславича, мабуть, під його доглядом, як небезпечні претенденти на княжі землі [Іпат., с. 115, 117, 143, 144; Лавр., с. 159–162, 198–199.].

Використавши відсутність Ярополка, Ростиславичі зайняли Володимир, а далі оволоділи землями над Дністром і Сяном, які входили раніше до Київського князівства[82].

У Перемишлі, правдоподібно, стояла польська залога, яку посадив там Болеслав Сміливий — треба було і з нею звести бій. Про те, якими силами користувалися Ростиславичі у цій боротьбі, не маємо ніяких конкретних даних. Можемо лише здогадуватися, що основну роль відіграло тут місцеве населення, яке було незадоволене залежністю від чужоземних князів.

Ростиславичі були настільки сильні, що змогли захиститися від київських і волинських військ, які разом наступали на них[83].

Київський князь Всеволод Ярославич, як «старійшина» між князями, бачив безуспішність боротьби і остаточно визнав за Ростиславичами зайняті ними землі. 1097 р. з’їзд в Любечі під Києвом підтвердив це рішення і залишив Ростиславичам Перемишль і Теребовль (Звенигород не згадано) [Іпат., с. 167; Лавр., с. 247.]. Це був важливий успіх Ростиславичів, бо спірні до цього часу землі закріплено за ними юридично.

Захоплений поляками Перемишль Ростиславичі змогли повернути собі в час розладдя, яке виникло в Польщі після вигнання Болеслава Сміливого (1080), в період князювання Владислава Германа (1080–1102). Але про цю боротьбу немає певних відомостей. Длугош (під 1090 р.) згадує про загальне повстання проти польської влади на землях Русі. «Піднявши зброю, вони усувають і проганяють польських старшин і начальників із руських замків і укріплень, в яких не було залоги вірних воїнів, одних перекуповують грішми, інших голодом примушують виходити із міст і твердинь. А кого не могли переконати підступом, зрадою або щедрістю, тих перемогла довга облога русинів» [Длугош, т. 10, с. 402–403.]. Хоч в цьому оповіданні нема конкретних деталей, все ж воно може передати зміст дійсних подій.

Під час любецького з’їзду Василько увійшов у ближчі взаємини з Володимиром Мономахом, який добивався першого місця серед князів, і уклав з ним якийсь договір. Їхні зв’язки занепокоїли волинського князя Давида Ігоровича, який припускав, що цей союз спрямовується проти Волині. Спільно з київським князем Святополком Ізяславичем вони захопили Василька, наказали його осліпити і підняли війну проти Ростиславичів. Боротьба проходила на волинсько–галицькому пограниччі та закінчилася перемогою Ростиславичів в битві на Рожному Полі 1099 р.[84] Володар і Василько не переслідували розбитого противника, а залишилися на місці бою: «Вистачить нам стати на своїй межі».

Проте Святополк не залишив боротьби, а підняв проти Ростиславичів угорського короля Коломана. Це був перший агресивний наступ Угорщини на північ Карпат. Коломан підійшов під Перемишль. Але Ростиславичі залучили собі на допомогу половецького хана Боняка і разом з половцями оточили й розбили угорське військо над р. Вягром (Вігором) 1099 p.[85] Щоб забезпечитися від угорської агресії, Ростиславичі увійшли у союз з Візантією, яка боролася з Угорщиною; донька Володаря стала жінкою імператора Олексія Комнена [Іпат., с. 185.].

Ростиславичі підтримували дружні відносини з Володимиром Мономахом, який став київським князем (1113–1129)[86]. Коли ж Мономах почав укріплювати свій вплив на Волині, Ростиславичі, налякавшись його могутності, намагалися посадити у Володимирі свого ставленика, але безуспішно[87].

Ростиславичі доклали багато зусиль на те, щоб зміцнити своє становище проти Польщі. В той період внаслідок розвитку процесу роздроблення краківські князі Владислав Герман і Болеслав Криворотий не мали достатньої сили для прямих виступів проти Ростиславичів, але вступали у зв’язки з їх ворогами, Святополком і Коломаном[88].

Василько, після осліплення, розповідав, що він в минулому мав війни з Польщею і планував дальші походи, щоб «помститися за Руську землю» [Іпат., с. 174.]. Літопис згадує тільки один похід Василька на Польщу за участю половців 1092 р.; Длугош вказує на інші походи Ростиславичів[89].

1122 р. Володар у бою під Високим попав у полон і за відпущення його на волю було взято великий викуп[90] [Іпат., с. 228.]. Пізніше син Володаря, Володимирко, дійшов до м. Бєча, відплачуючи за цей похід, Болеслав ходив на Перемишльське князівство і переміг військо Володаря[91] [Длугош, т. 10, с. 531, 532].

Звістки про боротьбу Ростиславичів з Польщею вказують, що князі не організовували великої війни проти польських князів, а походи їх мали пограничний характер. Згадки про Високе і Бєч свідчать, що вони не сягали далі, як поза р. Вислоку (притоку Вісли). Лінія кордону між Польщею та Перемишльським князівством в той період не була ще