Галицько-Волинське князівство - Іван Петрович Крип'якевич

Особливе становище займало вище духовенство. В цей період існували єпископства у Володимирі, Перемишлі, Галичі, на Забужжі — спершу в Угровську, пізніше в Холмі[62]. Деякі єпископи мали значний вплив серед верхівки і здійснювали окремі політичні заходи. Галицький єпископ Артемій підтримував угорську партію і виступав проти Данила. Перемишльський владика разом зі своїми «гордими» слугами і «співцем» Митусою також не визнавали влади князя [Іпат.. с. 518, 527–528.]. Про землі, які належали єпископіям, маємо відомості тільки з пізнішого часу.

Деякі землі належали монастирям[63]. Володимир Василькович заснував монастир Апостолів у Володимирі і надав йому с. Березовичі [Іпат., с. 595.].

Літописці, які були виразниками суспільної верхівки, не звертали особливої уваги на становище експлуатованих верств і у своїх творах не дали картини життя трудящих мас. Проте в окремих місцях літописів знаходимо відомості, які, хоч і в загальних рисах, висвітлюють соціальні питання. Досить згадати грамоту Володимира Васильковича про данини і повинності, якими обкладено міщан Кобриня і селян Городла, та особливо тяжкі данини накладені на все населення Берестя, якими князь відплатив мешканцям міста «за їх коромолу» [Іпат.. с. 595, 613.]. Літописець коротко згадує про «грабежі нечестивих бояр» в Бакоті [Іпат., с. 527.]. Описуючи приїзд могутнього боярина Доброслава до Галича, дає таку картину: «Доброслав їхав в одній сорочці, гордовитий, навіть не дивився на землю, а галичани бігли при його стремені» [Іпат., с. 525.]. Все це дає певну уяву про соціальне пригнічення трудящого населення.

Тяжке становище народу погіршувалося також внаслідок безупинних феодальних воєн. Тогочасні війни велися в незвичайно жорстокій формі і жертвами їх в першу чергу були «прості люди». Ось опис воєнних дій в Белзчині 1221 р. «В суботу на ніч пограбовано було довкола Белза і Червна Данилом і Васильком, — всю землю пограбовано; боярин боярина грабував, смерд смерда, місто — місто; не залишилося ні одне село непограбованим, як притчею говорять книги: не залишився камінь на камені. Цю ніч белжани називають лихою, ця ніч розіграла з ними лиху гру, бо були повойовані перед світанком» [Іпат., с. 494.].

Пригнічені «прості люди» різними способами боролися проти своїх гнобителів. Інколи народні виступи набували активного, збройного характеру. 1144 р. жителі Галича, незадоволені владою Володимирка, використали час, коли князь виїхав на лови, послали у Звенигород до його пле» мінника Івана Ростиславича і привели його на Галицьке князівство. Але Володимирко з військом обступив Галич, і Іван Ростиславич був змушений втікати. Володимирка жорстоко покарав учасників виступу [Іпат., с. 226.].

1230 р. галичани піднялися проти угорських загарбників, яких підтримував боярин Судислав, і закликали до Галича Данила Романовича. Данило здобув місто. Судислав разом з угорським королевичем Андрієм залишив Галич, а жителі, кидаючи за ним каміння, гукали: «Іди геть з міста, ворохобнику землі!»

Вдруге 1237 р. галичани допомогли Данилові виступити проти Ростислава Михайловича; одержавши звістку, що князя немає в Галичі, Данило швидким маршем прий» шов під місто, і жителі міста масово перейшли на його сторону, «бо любили його городяни» [Іпат., с. 517.].

1289 р. проти Мстислава Даниловича повстали жителі Берестя, підняли «коромолу» і закликали до міста Юрія Львовича [Іпат., с. 610–613.]. Мстислав дипломатичними переговорами здобув місто назад, а берестян покарав тим, що наклав на них велику данину.

Всі ці виступи мали частково економічно–соціальний характер: міське населення, незадоволене режимом своїх князів, шукало інших володарів. Але їх не можна вважати справді народними повстаннями. Керівництво здійснювали боярські групи, які вели між собою боротьбу за владу. Маси були лише учасниками виступів, а інколи розплачувалися за їх невдачі — як у Бересті. Характерно, що ці рухи часто орієнтувалися на допомогу і захист князя. Літопис оповідає, що Данило 1237 р., під’їхавши під Галич, закликав жителів, які залишилися в місті: «О, мужі градські, доки ж хочете терпіти владу іноземних князів?» Тоді вони відгукнулися: «Це володар наш, богом даний», і пустилися до нього, «як діти до батька, як бджоли до матки, як спрагнені воли до джерела» [Іпат., с. 517–518.]. Для періоду феодалізму загально поширеним було явище, коли пригнічені групи виступали на стороні монархів, сподіваючись добути під їхньою безпосередньою владою умови життя, кращі, ніж під гнітом феодальної олігархії.

Реакція народних мас проти соціального гніту часто мала пасивний характер: населення кидало свої садиби, шукаючи кращих умов життя. Коли 1159 р. під Ушицю на Пониззі прийшов претендент на Галицьке князівство, згаданий вже Іван Ростиславич, селяни масово приставали до нього: «смерди скакали через заборола до Івана і перебігло їх 300» [Іпат., с. 341.]

Маємо здогадуватися, якими були причини симпатії селян до Івана Ростиславича. Він організував князівство над Нижнім Дунаєм з столицею у Берладі. Цей лугово–степовий район з багатою природою був рідко заселений і тому приваблював ті групи населення, які були незадоволені князівсько–боярським режимом і сподівалися на вільніші умови життя. Таких виходців звали «берладниками» [Іпат., с. 341, 346.]. Під Ушицею у Івана «берладників» скупчилось 6 тис. До них приставали і ушицькі селяни.

Здається, подібний характер мали «галицькі вигонці», які 1224 р. виступили в похід проти татар на 1000 човнах під керівництвом своїх воєвод Юрія Домамирича і Держикрая Володиславича [Іпат., с. 496.]. У степах згадуються також бродники [Іпат., с. 242.]. Під різними назвами — берладників, вигонців, бродників — вгадується напрямок селянських переселень, такий самий, який спостерігаємо пізніше, в XVI–XVIII ст., у селянських втечах від шляхетської влади.

Гострі соціально–політичні риси мав рух «болохівців», відомий в 1236–1255 рр.; він охопив верхів’я Случі, Південного Бугу і Тетерева, відгомін його сягав по Горинь на заході і Київ на сході. Ця територія лежала на пограниччі між Київським та Волинським князівствами, і за неї князі з обох сторін часто вели боротьбу. Коли ж внаслідок феодальних воєн влада київських князів ослабла, а Данило ще не встиг повністю впорядкувати Галицької Волинського князівства, — на цій території виникло окреме місцеве територіальне утворення, незалежне від князів з обох сторін. До складу його входило більш як п’ятнадцять «градів», укріплених земляними валами[64]. Центральне місце займало Болохово над Горинню, від якого вся земля звалася Болохівською, а її жителі — болохівцями. Господарство тут мало землеробський характер — жителі сіяли жито і просо. При цьому вони брали участь у степових «промислах» — мисливстві, рибальстві, скотарстві; пізніше, в XVII ст., «болохівцями» називали степових «добичників»