Галицько-Волинське князівство - Іван Петрович Крип'якевич
Якщо Святослав досяг таких успіхів на західних землях, то вони були недовготривалі. Він повернув всі сили своєї держави на воєнні походи на схід і південь і нарешті поліг у боротьбі (972). Землі над Бугом і Сяном залишилися без захисту. Це використали поляки («ляхи») і, може, як реванш за похід Святослава вирядилися на окраїнні землі Давньоруської держави і захопили Перемишль і Червенські міста.
Знову до Києва приєднав західні окраїни Володимир Святославич у поході 981 р.: «Пішов Володимир на ляхів і зайняв їх городи, Перемишль, Червен і інші городи, які і до цього дня є під Руссю». Хоч цей літописний запис викликає деякі сумніви[76], але в основному треба прийняти його як єдине джерело, що освітлює факт поновного приєднання цих земель до Києва.
Не знаємо точніше умов, в яких відбувався похід Володимира. Для успішного проведення воєнних дій необхідним було створення відповідної бази для війни, очевидно, на східному березі Бугу. У своєму поході Володимир не тільки зайняв Червен і Перемишль, але пішов далі, у землі Польщі. Галицько–Волинський літопис з нагоди походу Данила на Сілезію згадує далекий похід Володич мира у польські землі: «інший князь не входив у землю лядську так глибоко, окрім Володимира Великого, який охрестив землю» [Іпат., с. 545.]. Ця звістка належить, правдоподібно, до 981 р., тому що з пізнішого часу нема даних про походи Володимира, хоч відносини між обома князівствами залишалися напруженими. 992 р., за німецькими джерелами, польському князеві Болеславу «загрожувала велика війна проти русів» [МГГ, т. 3, с. 69.]. В цьому ж році Володимир ходив походом на хорватів [Іпат., с. 83.]. Можна здогадуватися, що ця війна також мала за мету забезпечення Підкарпаття, але немає доказів, що вона була спрямована проти Польщі. 1013 р. Болеслав вирядився у похід на Русь, але по дорозі сталася сутичка між поляками та допоміжним військом печенігів, і військові дії звелися до пограбування пограничних земель [МГГ, т. 4, с. 55.]. Пізніше між обома сторонами настало замирення, знаком цього був шлюб Володимирового сина, Святополка, з дочкою Болеслава. В останні роки свого життя Володимир, як оповідає літопис, жив у добрих відносинах з Болеславом [Іпат., с. 87; Лавр., с. 124.].
Приєднавши західні землі, Володимир подбав про те, щоб їх міцніше зв’язати з Київською Руссю. В першу чергу він створив нову столицю Волині — Володимир. Старі центри — Волинь, Червен, Бужськ та ін. не відповідали новим завданням, і навіть, маючи традиції самостійності, могли заважати розвитку нового державного життя. Для організації нової влади потрібний був новий центр, яким і став Володимир.
Із створенням нової столиці була пов’язана нова форма управління. Володимир передав Волинську землю своїм синам — спершу Борисові [Чтение о погублений Бориса и ГлЂба, Нестора. — В кн.: Пам’ятки мови і письменства давньої України. К., 1928, т. 1, с. 111.], пізніше Всеволодові [Іпат., с. 83; Лавр., с. 118.]. Управителями інших земель він також призначив синів. Таку систему управління ввів Святослав Ігорович, і пізніші князі постійно її підтримували. Те, що правителем землі був син київського князя, міцніше зв’язувало територію з Києвом, протидіяло місцевому сепаратизмові. Одночасно управління члена династії зміцнювало місцеву адміністрацію, підносило її значення.
В новій столиці Волині Володимир заснував єпископство. Звістка про призначення до Володимира єпископа Стефана 992 р. збереглася у пізніших літописах [Никон., с. 65.], але автентичність її не заперечується. Встановлення церковного центру мало певне значення для культурного піднесення західних земель і підтримання тісніших зв’язків з Києвом.
З інших заходів, які можна приписувати Володимирові, заслуговує на увагу укріплення Забужжя. В той час на лівому березі Бугу був заснований Всеволож, названий іменем Володимирового сина Всеволода[77]. Правдоподібно, що тоді ж виникло укріплене селище Варяж, поблизу Всеволожа. Його назва вказує на поселення варягів, які перебували на службі князя, як про це згадує літопис[78].
Після смерті Володимира знову почалася боротьба за західні землі. Святополк Володимирович, бажаючи добути Київ, закликав на допомогу польського князя Болеслава. У бою під Волинем 1018 р. потерпіло поразку військо Ярослава Володимировича, і польське військо пішло на Київ. Використовуючи перемогу, Болеслав забрав собі Червенські міста [Іпат., с. 100–101; Лавр., с. 139–140.].
Західні окраїни залишалися під владою Польщі 12 років. Хоч Ярослав вже 1019 р. оволодів Києвом, проте довгий час був зайнятий впорядкуванням великої держави і не міг присвятити більшої уваги західним землям. В 1030–1031 рр., у двох походах, здобув спершу Белз, а далі Червенські міста [Іпат., с. 105; Лавр., с. 146.]. Про Перемишль літопис не згадує, але із пізніших подій виходить, що він також повернувся під владу Києва. Це був період, коли Польща ослабла і польські князі не мали змоги продовжувати агресивну політику Болеслава. Князь Казимир Обновитель (1034–1058) встановив дружні відносини з Ярославом і взяв за жінку його дочку Марію–Добронігу; «за віно» він повернув бранців, яких вивів із Русі Болеслав. За те Ярослав дав Казимиру допомогу проти мазовецького воєводи Мойслава (Маслава, 1041, 1047) [Іпат., с. 108–109.]. Завдяки цим мирним взаємовідносинам західні землі були забезпечені за Київською Руссю.
Знову предметом боротьби західні землі стали під час війни між синами Ярослава. Ізяслав Ярославич, вигнаний із Києва народним повстанням, подався до польського князя Болеслава Сміливого і за його допомогою двічі добував Київ (1069, 1077). Польські хроніки подають звістку, що в часі походів Болеслав зайняв Перемишль[79] [Длугош, т. 10, с. 340–342, 346–347, 349.]. Але ця займанщина не була тривкою і в 1080–х рр., за невідомих умов, Перемишль знову перейшов до земель Київської держави.
У складі Давньоруської держави західні землі складали одну територію, яка підпорядковувалась безпосередньо київському князеві. При цьому головне місце займала Волинь, де було столичне місто Володимир, а прикарпатські землі знаходилися на другому місці. Київські князі призначали до Володимира намісників, звичайно своїх синів[80].
Хоч у Києві, після смерті Ярослава, проходили зміни князів, проте всі вони вели ту саму політику — утримувати західні землі і не дозволяти їм відокремитися в самостійне
