Галицько-Волинське князівство - Іван Петрович Крип'якевич

Через Болохівську землю проходили важливі шляхи, які сполучували Київ з західними землями, і болохівські міста, очевидно, мали користь від торгівлі, яка йшла по тих дорогах.

1241 р. Болохівську землю очолювали «болохівські князі». Хто вони були, точно не визначено. Літопис наводить слова польського князя Болеслава до Данила: «це не твої воїни, вони є окремими князями» [Іпат., с. 527.]. Очевидно, що це були справжні князі, якась невідомо ближче лінія із широко розродженої князівської династії. Зв’язки з ними підтримував чернігівський князь Ростислав Михайлович, претендент на Галицьке князівство, а також ворожа Данилові партія галицьких бояр.

Болохівські князі неодноразово виступали проти Данила. 1236 р. разом з галицькими боярами завоювали землі на р. Хоморі, притоці Случі та облягали Кам’янець на Горині [Іпат., с. 516.]. Під час першого походу ординців болохівські князі, які «мали велику надію на татар», віддалися під владу хана, і завойовники залишили їх, «щоб їм орали пшеницю і просо». Болохівців приєднав до себе Ростислав Михайлович, і 1241 р. вони виступили на Бакоту. Тоді Данило організував похід на Болохівську землю, попалив і поруйнував всі болохівські міста [Іпат., с. 526–527.].

Але рух не був знищений до кінця. Через кілька років болохівці прийшли до нової сили. Замість князів, яких, мабуть, не стало, згадуються лише «татарські люди» або «люди, що сиділи за татарами». Очевидно, ослаблення князівської влади створило певні умови для активізації антифеодальних виступів. Про їх характер можна зробити певні висновки з оповідання літопису про Возвягль: від імені Данила там правив княжий тивун, але городяни схопили його, «не дали йому тивунити» [Іпат., с. 555.].

В 1254–1255 рр. Данило разом з синами знову рушив на Болохівську землю. Князі поступово завоювали всі центри «болохівців» — на Бозі, Горині і Тетереві. Болохівську землю було примушено підкоритися: «прийшли білобережці, чернятинці і всі болохівці до Данила...» Останній здався Возвягль. Місто було спалено, а жителів Данило наказав вивести з міста і роздав на поділ князів[65] [Іпат., с. 555–556.].

ПЛЕМІННІ ОБ’ЄДНАННЯ

ПРИЄДНАННЯ ДО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

«Повість временних літ», найстарший літопис, складений у Києві на початку XII ст., в огляді стародавніх племен дає деякі відомості про Волинь та Підкарпаття.

Над Західним Бугом літопис знає три етнічні назви східнослов’янських племінних союзів: дулібів, бужан і волинян. «Бужани — бо сидять по Бугу, опісля ж волиняни»; «дуліби ж жили по Бугу, де тепер волиняни» [Іпат., с. 6, 7.]. Ці три племінні групи жили на одній території, але, як видно з літопису, в різні часи[66].

Найраніше виступали дуліби. «Повість» оповідає, що в часи візантійського імператора Іраклія (610–640) обри–авари вели війну із слов’янами і підкорили дулібів [Іпат., с. 7; Лавр., с. 6.]. Якщо прийняти цю традицію, то дата дає підстави для приблизної хронології надбужанських племен: дуліби мали на початку VII ст. свою політичну організацію. Про місцезнаходження племінного центру дулібів не маємо ніяких відомостей. Деякі дослідники припускали, що то був Волинь Городок в усті р. Гучви, але це неправдоподібне, бо тут відкрито найраніші укріплення лише з IX ст. В пізнішому часі дуліби згадуються як учасники походу Олега на Візантію 907 p. [Іпат.]. Ім’я дулібів збереглося в топонімії ще й сьогодні: села Дуліби є в областях Волинській, Ровенській, Тернопільській, Львівській Української РСР, а також у Білоруській РСР. Велике поширення цієї назви як на території, де жили дуліби, так і далеко поза нею може служити доказом колишнього значення цього племені.

Після дулібів чергове місце зайняли бужани: автор «Повісті» ставить їх раніше волинян, які були йому сучасні. Літописець виводить назву бужан від р. Бугу. Зв’язок племінної назви з рікою підтверджує назва с. Побужани, яке існує й тепер, недалеко від Бужська. Центром території бужан був, правдоподібно, Бужськ, відомий з кінця XI ст. Сумнівним залишається питання, чи з бужанами можна зв’язати звістку так званого Баварського географа (другої половини IX ст.): «бусани мають 231 місто» [Busani habent civitates CCXXXI. — МПГ, т. 1, с. 10.].

Останніми з етнічних груп «Повісті» згадуються волиняни. Ця назва була сучасна літописцеві («де тепер волиняни»). Ім’я волинян зв’язане із згаданим вище містом Волинь, положення якого вказав Длугош і яке згадується в літописах [Длугош, т. 10, с. 10.]. До волинян віднесено оповідання арабського географа Масуді (943–944): «Між ними (слов’янськими народами) є тільки один, при якому влада була споконвіку. Його володар називався Маджак. Цей народ називається валінана, і йому слідували здавна інші слов’янські племена та інші їхні царі його слухали». На іншому місці: «Ми дали раніше оповідання про володаря, якому підкорялися в давньому часі їх володарі, тобто про Маджака, володаря валінана. Цей народ є одним з слов’янських народів найчистішої крові, його шанували високо між їхніми народами, і він міг покликатися на давні заслуги між ними» [Marquart J. Osteuropaische und ostasiatische Streifzuge. — Leipzig, 1903, S. 101–103, 146–147.].

До надбужанських племен деякі дослідники зараховували також лучан, на основі звістки Константина Порфірородного про «лензаніной». Але є сумніви, чи «лензаніной» справді однозначні з лучанами, територія, на якій вони жили, точно не визначена[67]. Луцьк, без сумніву, виступав як столиця Луцького князівства, яке могло виникнути на території давніх лучан, але джерельних даних про це немає[68].

До старих надбужанських племен деякі дослідники включали також черв’ян, жителів Червна, на основі звістки Баварського географа «зуіреани мають 325 міст». Ці «зуіреани» згадуються поряд з «бусанами», тому деякі дослідники відносять ці звістки до Волині; але в цілому справа розміщення племен Баварського географа залишається невирішеною. Однак і не беручи до уваги цієї непевної звістки, треба визнати, що Червенські гради займали окреме місце в давній історії Волині, і можна припускати, що в основі цієї організації лежала якась племінна група. Зрештою назва «черв’ян» згадується у літописі в XII ст. [Іпат., с. 334.].

Наскільки про Волинь і Забужжя давні джерела дають порівняно широкі дані, настільки про територію над Сяном і Верхнім Дністром наші відомості скупі. Частково ця територія могла входити в землі уличів і тиверців. За даними найдавнішого літопису, поселення уличів були спершу над Дніпром, звідти вони перейшли на Південний Буг і Дністер і тут сиділи разом з тиверцями, доходячи до Дунаю і до Чорного моря. «Було їх безліч», розповідає літопис, «і городи їх є дотепер» [Іпат., с. 7.]. Уличів згадує також Константан Порфірородний, під назвою «ультіной», у сусідстві з печенігами. З ними пов’язували також звістку Баварського географа: «Унліці, численний народ, 318 міст»[69].

Питання про те, як далеко на північ сягала територія уличів