Українська література 17 століття - Автор невідомий

— Бив єден рицер і мів также єдного сина, і дав йогО бив до науки на седьм літ. По тім казав його до себе взяти, аби його видів в науці. І кгди ся йому трафило служити пред отцем і маткою, прилетівши соловей до окна, почав співати. Оний рицер, слишачи, рік, же «Не слихалем так вдячного співання. А що то он мовить, тілько ми не знаєм?» Одповідів син його: «Отче, я розумію, що той пташок співає, і повів би-м вам, кгди би-сте ся не розгнівали». І почав правити так: «Соловей мовить, же буду так багатий, іж мене всі будуть чтити, а звлаща отець мой будет мі воду тримати ко умиванню, а матка ручник». Що слишачи, отець розгнівався і рек: «Не дочекаєш ти того нікгди». І порвавши свойого сина, і вкинув в море, би утонув. Але юж дитя уміло плисти, добралося до єдного берега і, влізши, там тривало без покарму през десять день. По тім обачив окрент, мимо ідучий, заволав на жекгляре, би його для милості божої взяли. Оні так учинили. Приїхавши до своєї землі, продали його єдному князю. Той князь кохався в нюм. За котрим єдного часу круки літали, волаючи. І не могли їх одогнати. А му той хлопець мову їх тлумачив, яко і соловея, іж три круці просили права собі: самиця хотіла з сином ся веселити, а самець не допускав, кгди його змалу била покинула, і крук сам викармив. Прето князь, слишачи, приказав, би круча при отці мешкало. І так одлетіли. Що видячи, князь іменував хлопця собі сином і дочку свою обіцяв за нього дати і по смерті кролевство його в Єгипті. А хлопець той звався Александром. І, жиючи при пану, вчинився великим і славним рицером і одержував звитязтва. По тім, услишавши о іном кролю Тирусі, которий над всі славнійший і багатший, до того ся просив у отця на службу. І пустив його, напоминаючи, іж би ся навернув а дівку його за жону собі взяв. А кгди приїхав Александер до кроля Тируса, вклонився, вітаючи, залецав службу свою оному, і повідаючи, же єст син кролевський з Єгипту. Уподобав його Тирус, приняв його за слугу, би завше обід готував. Затим зараз прийшов і другий млодзієн на службу, син кроля ізраїльського Ліодвік. Котрий барзо бив подобний Александру, іж не мог нікто познати, котрий з них Ліодвік альбо Александер. І дано їм господу едну. Котрії ся барзо з собою кохали, яко браття. А кгди по часі розмилувався Ліодвік над царевною, хотячи її дойти, і розболівся на смерть, Александер, зрозумівши, купив подарки дорогії і носив панні од Ліодвіка. Она, ліпше любячи Александра, не хотіла при-няти од Ліодвіка. А за третім разом позволила му прийти к собі. І били в любві з собою през довгий час. Аж ся по тім іншії довідавши і хотіли його забити, але Александер того забіжав. По тім прислано з Єгипту по смерті того кроля, жеби Александер ішов на кролевство. І просився у Тируса, чого му не могл боронити. А од’їздячи, вітався жалосне з Ліодвіком і з панною і, взявши перстень в Ліодвіка на знак милості, од’-їхав. На котрого мійсце пришед Сід од кроля гішпанського і занедовго оскаржив пред кролем Ліодвіка, іж цорку його продівчив. І задали собі битву о том, кто би кого поконав. Ліодвік, видячи, же не зможе, фрасувався. І радила панна Фліорентіна, би просився в кроля їхати также до отця свойого, же умирає, би ся то одложило. «І їдь,— мовить,— до Александра, просячи ратунку, би сам ту бил». І так справили штучне. Александра намовив, а сам на той час, яко ся трафило, на його мійсці веселля одправував, бо ніхто їх не познав, і із панною лежав, але меч межи себе кладав. А Александер там Сіда на герцю забив і вернувся до Єгипту і одправив Ліодвіка. Котрий не за довгий час отримав і кро-левства обі, по смерті отця свойого і отця Фліорентіни, жони своєї. А Александра пані отруїла і хорого вигнала з панства. Он, видячи утраплення, брався до Ліодвіка, котрий його межи убогими не познав, аж в дому своєм през перстень свой злотий. І так його жалуючи, злічив кровію своїх дітей, котрих бив потратив для нього, але по тім :иіайшли їх живих. Веселилися з того, довго хвалячи бога. По тім Ліодвік-цесар провадив Александра на кролевство до Єгипту, і там, поймавши тую кролеву з чужоложником, дали на страчення. І сам осів на панстві. І по тім їхав наві-дити отця свойого рожоного, котрий його бив в море вкинув і запомнів бив юж о нем. До того наперед послав, а он, услишавши, здумівся і урадував, же такий пан хоче стати в нього, а не відав, іж бив син його. І кгди приїхав, в той час, служив му отець власний: тримав воду сам, а жона його ручник пану. По тім ся Александер признав і ознаймив

о всем. І познали його з радостю. І так юж жили при нем до смерті щасливе.

— Так і ти, отче,— мовить Діоклеціян,— любо бись при старості і при мні жив, але би ти для того чти не унято і овшем вельце би-сь шанован бив од мене, яко отець мой коханий.

ІСТОРИЧНІЇ ВІРШІ

[ПРО ЗІГІЗМУНДУ І ЗВІЗДАРДА]

Князь Танкред, по імені Салернітанськ бивий,

Довгії пожив літа в той власті щасливий,

Умре без наслідія, только дщер єдину Імів он Зігізмунду, і ту любя вину,

Любя серцем безмірно, як зеницю ока,

Хранив, хотя оную видіти без порока.

Гтак тим любленієм привів к тому тую,

Что аж безвременную смерть принесл оной злую. Когда-бо пришла в возраст Зігізмунда-діва, Добронравна над звичай і красна до дива Видінна била, коєй задивяся мнозі,

Не бить-бо ся краснійшу судили і бозі;

Многії ж од вельможних господ ю хотіли Поять собі за жону і отця нудили,

Но отець, любовію бив к ней обдержимий,

Одказав акт весельний діві той любимой,

Не хотя лишиться радості всецілой

І оддалить од себя Зігізмунди милой.

По том і не з волею принужден оддати За княжича єдина в світлії палати.

Которому не довго бог дав з нею жити,

Благословив жизнь його смертію