Українська література 17 століття - Автор невідомий
Кривавії од очей своїх лила слєзи,
Как росою, кропила свої, ходя, стези;
Не виділ а і світа за слєзами тими,
Лице зараз змінила печальми такими.
А била красотою і умо.м так славна,
Что во області не бі їй ні єдина равна.
Нельзя било не думать і не удивляться,
Смотря только на нея і не услаждаться;
Насквозь та проникала серця зраком вдатним І к себі привлєкала словом всеприятним.
Била ж в дому отчеськом не мал час вдовою,
В дому славном, розкошном, в великом покою.
Но понеже всякому довго скорб прискучить,
Затім стала приходить в чувство, что ю мучить,
Стала о том забивать, розкошми нудима,
Спом’янула жизнь брачну, как она любима;
Кров млада дівственная в тілі їй заграла,
І жар в ней, как бурний вітр, всегда разжигала.
Только о том і думаєт, кто імієт тіло,
Чтоб в світі ангельськоє било його діло;
Разві бив би адамант тот непобідимий,
Даби, молотом бієн, бив ненарушимий.
Но кров сія козлія і камень тот крушить,
А одрада і розкош єя не утушить;
Для чого горкой скорбі по мужу забила І гарячку сильную в тілі ощутила.
Іскала ж средств удобних і лікарства певна,
Как би могла лічити болізнь ту, плачевна.
А о то стидно било у отця прохати,
Не пригожо бо дамі жениха іскати.
Что ж чинить Зігізмунда, іскрей потаєнних Не могучи угасить, внутр єя разженних?
Починаєт умишлять, каким би то видом
Снестися могла в любов з ізрядним купідом,
Кой би желаніям єя бив догожий
І в той єя секретно сокривать могл дрожі.
Сискала способ латвий в отчеському дому,
Врачбу так на боль певну, к здравію свідому.
Так между протчіїми лучша всіх слугами,
Так красна, как і умна і кріпка силами,
По імені ізбравши Звіздарда єдина
І із тим скохалась (о любве кручина!).
Красоту, і приятство, і умнії справи,
Паче за куріозность стався бить друг правий;
А вродою хотяй же он і бив сравненний,
Со другими ж честію не бив соєдиненний,
Кого Зігізмунда так уже сподобала,
Что з очей серця і мислі всегда не спускала. Молодець же разумен, Звіздард, узнав, тоє,
Что серце Зігізмунди єст к нему прямоє,
Стал ходить вслід єя мисльми і очима
І так тую уловив в любов между сіма.
Как же б далі поступить, мислить о том стала,
І чтоб ділом іскусить, кого закохала.
Се ж уже когда любов в них жить стала равна,
Тогда расти вещ к ділу стала в них ісгіравна; Однак она, не хотя звіритись нікому,
Опасаяся ізрадн од слуг своїх в дому,
Сискала таков способ: картку написала,
В трость тайно вложивши, к нему одіслала; Молодець же разумеи тотчас догадався,
Что недармо дар к ньому од нея прислався,
Так хитро умисленний, да єще чрез діву,
На мног час чудяся тому єя ділу,
Взяв тую, розпечатав і прочитав скрито,
І став любить чрез тоє єя иенасито;
Разтопився од сладості і развеселився,
Что о часі і місті, где бить, ізвістився.
І так зішлися в єдино, волю учинили,
І конець желанія любвє улучили;
Покой бо бил далече Зігізмунді в боку,
Для утіхи єй самой діланний з нароку,
При котором і ліох бив уже запалий
І сміттєм нанесенний, только поостали Ніякіїсь там міста секретнії к входу,
Правящії в покою сіньми охолоду,
Кгде і намет Зігізмунді над вся бив любимий І нарочно для потіх собственних держимий.
В том наметі при ліоху желізнії двері
І стальна била засов з желізними пері.
Той ліох з давніх времен бив вже запустілий,
І домашнії о нем весьма позабили;
Но любов бисть раззорна, проходя сквозь всюди, Усмотріла місто то угодно, кгде труди Облегченні бивають, і соєдинила
І тугу сердечную оним там разбила.
Зігізмунда бо, в помощ не прося нікого,
Сама двері одверзла, трудяся в том много, Упустила Звіздарда к своєму покою,
І там утішилися обої меж собою.
Сіє ж часто бивало, а єдиної ночі,
Желанію своєму не імія мочі,
За препятствієм слуг своїх, оних разослала, Умисливши сказать то, что єще не спала.
І пошедши к покою, там сладко уснула
З Звіздардом в прохладі. А як ноч минула, Обоїми об’явши своїма руками,
Звіздарда цілувала всі уди устнами;
І довго побавились єще в той утісі,
Як пташечки іграя в красном яком лісі.
По ігрі же той Звіздард у дом возвратився
І, пришедши, кгде медлів, в дому не звинився. Зігізмунда, замкнувши двері, тож вступила,
Как би од сна себе только обудила;
Взявши шубку на себе, пришла между слуги
І, з ними в річ вдавшися, била, как лук тугий, Не дала ні мала по собі в том знаку,
Сахарним розговором прикрила желч смаку,
І, сміяся з паннами, шутливо сказала:
«Як я довгоє время в покою том спала!»
Оні ж в отвіт єй сказали: «Довольно і много Ізволили спать, госпоже». Она ж їм до того Сказала, что приягним сном бі отягощенна І сладким од чувствія вельми вспокоєнна.
По том єдині в шати драгії вбирали,
Другії же вечеру вкусну готували.
А Звіздард всегда певен било посіщаєт І печально єя серце в тузі утішаєт.
Но противна фортуна щирості той вірной Не могла укротити зависті безмірной,
Кая всім тим потіхам конець дарувала Печальний і обоїх смертію карала.
Обикл-бо Танкред оний, князь Салернітанський,
Часто ходить к покою, в немет тот панянський, Хотя часом утішить дщер, вдову печальну,
І єй одогнать тугу од серця нахальну.
А временем обикл бив ходить до покою,
І там било розговор іміють з собою.
І так часу єдного, в полудній годині,
Ходя он по покою сам только єдиний,
Когда дщер Зігізмунда з паннами іграла В городку і цвітками себе забавляла Майовими, як звичай,— тогда он в покою По многой уснув утісі, утружден собою;
Уснув он у тихості вкупі наєдині,
І окна бо заперті били у той сіні.
Зігізмунда ж, не зная, что ділалось тамо,
Пожелавши Звіздарда, ідет в покой прямо,
Кгде і Звіздард надойшов — тішились вспаняло
По желанію сердець; когда ж познійш стало, Обудився з сна, Танкред видить, что дщер дієт, Нічого не говорить, од жалю ввесь млієт;
Хтів к ним обозватись, а по том роздумав Не обличать дочері, только тайно румав,
Румав горко і ревно, уста притиская
К подушці, на кой лежав, глас утаєвая;
Не двинувся, аж поколь розстались