Українська література 17 століття - Автор невідомий
І всегда б з своїм мужем в сладості іграла.
Не помислив ти на то, что і сам тілесний,
В тілі своєм імаши тот же дух прелесний,
І мене не каменну родив ти ж такову,
І для того і нравом знай бить єднакову.
Могл би єси і тоє єще разсуждати,
Как в младих літах наших кров звикла іграти, А і сама младость єст ко гріху всесклонна,
Найпаче ж празна; а любов законна
Всього сього не знаєт, но живет нелесно.
Брак честен, как сказуют, і ложе всечесно:
Як же мні, жені, бившей в одраді довольной,
Младой, к тому і празной, не бить своєвольной? Сії твої і к сьому мене понудили,
Что всі уди Звіздарда мої так любили;
Бивши бо я за первим супругом законним,
Хоч не довго з ним жила, однак браком повним, Узнала, что то єст брак і что в нем за сила,
Всяких тайн сердечних сладості вкусила;
Когда в той горячесті самой завдовіла,
Над міру в младой крові огнем розгоріла,
Каким во дні і в нощі палая сердечно,
Принужденна промишлять о то всеконечно,
Як би пламень природний могла утолити
І кров, во мні горящу, хоть мало залити.
Однак з приліжанієм і о то старалась,
Как би найсекретніє в той вещі справлялась, І іскала способов таємних до того,
Чтоби подозрінія ізбігнути злого.
Тебе ради, не себе, тайно так чинила,
Даби когда подзором не обезславила.
І до тих пор щасливо текло тоє діло,
Покамість твоє око, отче, не узріло.
Когда ж тобі досадно паче всього тоє,
Что не з равним любилась, се резон на тоє:
Той бо мні полюбився і я йому равно,
Любов не перебираєт, все ділаєт травно.
Но что очесам людським кажется в придачу,
Любві приятно, то нам єст в удачу.
Мниши ли гріх тот бити менший меж гріхами, Которий би іміла ділать з шляхтичами?
Сліп твой в том разум, отче! Мисль маєш неправу, Не Звіздард, но щастіє одіймаєт славу.
За щастієм все течет: то славить безславних,
То убогих, багатих, то і князей славних Возносить і смиряєт,— то ділаєт само.
Слово ж твоє, отче мой, і богу упрямо;
Всім-бо нам єдин отець, єдна земля-мати,
Всі од нея созданні, од нея зачаті,
І достоїнство наше од землі же взято.
Всі земля, прах і пепел, только єдно свято Плем’я і род, коєго добродітель славить:
Та сама славу родить, та багатих ставить,
Та ворота к шлехетству і ключ к славі златій,
Тая шляхтов ділаєт — не отець, ні мати. Присмотрись только, отче, своєй шляхти нравам І всім їх ділам добрим і ділам ісправним; Положи на мірилі Звіздардові справи,
Добрий нрав і красоту — как большой суть слави. Так увидиш всю правду, чого он достойний,
Как тих стома крати лучший єст і стройний, Зачим я ізвірилась, як вірному другу,
І хотіла би йому бити за супругу.
Больше ж сього єще то я в нем усмотріла,
Что он гаряч любитись,— за то я влюбила,
І что больш єст шляхтич, хоть убог, да правий,
Доброти в нем ність подобной, красні імат нрави. Обманувся ти, отче, что так мужа умна
Чрез довгий час не узнав бить нелегкоумна,
І за служби вірнії по сей час заплати
Не наградив достойной з своєй благодати.
Ність сіє ново і дивно: часто бо биваєт
Господин убогим, убогий же його превишаєт; Много тих, что у себе нічого не мали,
Щастіє же їм дало, господами стали.
Многії ж, хоч і мали, да щастіє побрало,
Много мавши, посліжди нічого не стало.
В заключенії же річі сіє утверждаю:
Что хочеш, дій зо мною,— умріть з ним желаю;
Єсли згубиш Звіздарда,— чого не дай боже,— Узриш мертву і мене, что будет негоже.
Мене карай, мене муч,— я то во всем винна:-Сама його ізвела, сама в том безчинна;
Сама смерті я годна — пусть же пойду з світа,
Не дасть он пред богом, безвинний, одвіта.
Да дасть господь бог йому, йому літа многі І вся свишше благая без всякой тривоги.
Єсли ж із світа, отче мой, Звіздарда мні істратиш, Смертю вже моєю ти лютость уплатиш;
Лучше нас обоїх згубить, нежель розлучити,
Дружно бо хощу з Звіздардом і в гробі жити. Положи нас в єдиной труні нерозлучно,
Пусть єдину не будет жити в світі скучно; Погреби кості наша в єдиной яскині,
Пусть лежать в пам’ятку любве вірной нині,— Смотря ж Танкред на єя так річ ту' статечну,
Не знав, чим би устрашить оную безпечно; Умислив он тот пламень, внутрі єй розгорілий,
Кров’ю залить, Звіздарда живот од’яв милий. Хотя все тайно зділать для своей неслави,
Казав в ноч глубокую лишить його глави І серце його к собі принести неживо,
І, положив на златом блюді то на диво,
Послав к дщері на покой з таковими слови:
«Отець ті про пам’ять прислав се суровий,
Даби тім і по смерті себе потішала,
Которому за жизні любов дарувала.
Се імаш серце його; кой од’яв добро ти,
Тім закрий свою нечесть, знак вічной срамоти; Тепер йому присмотрися, єст ли что в нем мило,
І ізпросися, любить ли, как прежде любило.» Зігізмунда ж, будучи вже на смерть готова,
Не говорить в одвіт ні єдина слова;
Держа в руці напиток із ядом змішенний,
Сильною отравою бивий разтворенний,
Ожидаєт, что будет з Звіздардом чиниться,
Аж видить, что їх секрет явно всім вже зриться. Взявши серце оноє од златого блюда,
Воздохнула, плачевна, о причині студа,
І очі в небо поднесла і благодарила
Отцю за тот дар драгий, которий узріла.
І зараз узнала, что то Звіздардово
Серце било, котороє отець дав сурово,
І, спустивши вниз очі, плакала ревниво.
По том к послу сказала ті слова плачливо:
— Достойно і по істинні золотого блюда Серце сіє і його любовна утроба.
Как йому труна і бить надлежала,
В чом я тепер отчеську милость вже узнала. Достойно Звіздард лежить по смерті на златі, Положив бо любві моєй то в заплаті,
Серце же його, коє в руках пістувала І своїми сердечно усти цілувала.—
Сказуя то, прирекла: — О моя утіхо!
Ти тепер в небі єси радосно і тихо.—
По том, обратившись к панянтам, сказала:
— Всегда я отчеськую милость узнавала,
Но тепера найпаче тую узнаваю
І за такий дар йому воздать чим не маю:
Вмісто всього самую пусть