Українська література 17 століття - Автор невідомий

Окончивши забаву, не мисля на тоє,

Что вже зрада з ними єсть. Ах ізрада скрита,

Кую любов дієт сліпа і несита!

Та бо їх розтопила так, як воск і масло,

І в той оні цілуясь, паки дали гасло.

Звіздард обикновенно одойшов з покою;

Зігізмунда ж, в надежном бивши слова строю, Пойшла в дом между панни і там жартувала, Посреді їх, іграя з ними, розмовляла.

А Танкред, нечаянним видом пораненний,

Вишов тайно з покою, серцем боЛізненний,

І утвердив над льохом тим стражі опасні,

Кгде в третій день пойман став Звіздард той

нещасний.

Между тим, зв’язав його, дали князю знати

Скрито о нем, что уже дав їм бог поймати. Князь же, не хотя того і видіть очима,

Приказав вложить в тюрму, как вора злозрима. І то все тайно ділав; казав, чтоб не знала Зігізмунда о тому і тужить не стала,

Что свого рачителя уже упустила

І своїм сношенієм його погубила;

Приказав говорити — з письмом одпущенна І надежно з одвітом скоро возвращенна.

По том, время ізбравши, пойшов сам в темницю І гнівную на його обратив зеницю,

Хотя слишать од нього, чтоби он зрадливий

По совісті сказать могл. Питав, как плачливий:

— О злодій безсовісний! Самі ті доброти Мої тебе одвесть могли б од срамоти,

Даби дому моєму і слави такої

Не ділав і серцю болізні тяжкої,

Коє діло сам видів очима моїма

І покрив то горкими слєзами моїма.—

На что в одвіт одказав то Звіздард Танкреду:

— Согрішив, господин мой! Ставлю гріх на среду

Но, что буде — то буде! Правду сказать, знаю,

Что любов большу силу, ніж ти і я маю.

Оной я слушать мусив, тебе позабивши І волі тоя себе всього поручивши.

Князь же Танкред, ридая, вийшов болізненний,

Приказав, чтоб Звіздард бив кріпчає замкненний. Зігізмунда ж частенько з окна виглядала,

На всяк час і минуту Звіздарда чекала І, мисля, что з письмами тими забарився,

Вздихала горко, что не знаєт, где подівся. Отець, час усмотрівши, пойде до покою,

Як обикл бив. Аж дочер сама там собою Лежить скорбне, в наметі. Когда його взріла,

Ставши пред.ним, как должно, отця сість просила. Он же, сідши, зачав річ свою к ней ту править,

Что до смерті за жону, как она лукавить, Ручитися не хотів би, тоє всяк дознаєт,

Здравіє бо і славу та од часу теряєт.

— О дщи моя єдина! Скорбен я до зіла,

Ібо твоя мні в очі сваволя вступила,

Чого когда б очима своїми не видів,

Нікогда би, кто казав, тому б я не вірив,

А то видів і плакав, в слєзах утопая,—

Говорить аж он не могл, з жалю умирая.—

— З таким то щастієм, бідний, умирать я мушу

І так в горкой печалі злій зверну душу.

Гріх твой мене тот мучить і світа лишаєт,

Твоя любов з Звіздардом мене погубляєт.

О дщи моя, дщи злая! Что се ти зробила?

Кості моя і мене жива в гроб вложила, Змішеваєш з землею, жалем покриваєш

І так серце бідноє насквозь пробиваєш.

О бідная Зігізмундо, вдовице неправа,

На что далась бездільнику звести ся лукава? Для той своєй свободи могла б ізобрати З нобілетов ізрядна, нежли так каляти Славу свою, і себе худу учинила.

Когда вже желанія в том не преломила,

Много дворян у мене лучших ізбрать можно,

Єсли вже захотіла так жити безбожно.

Не знаю, что в том серце твоє возлюбило,

На кого і смотріть другим єсть не мило.

Сього бо млада єще взявши я нагаго

Од отця, вмісто сина зділав таковаго,

Приодінув нагаго і зділав, як сина,

Хотя його за вірна слугу міть єдина;

Се же он мні наградив за тія доброти,

Нанес в тяжкой старості моєй міст клопоти.

0 серце старості! Что ти так нещасно,

Что од сього терпиш ти так тяжко, напрасно. Однак уже, как ні єст і как тоє стало,

0 нещастіє велико так мене попало,

Что сам я не знаю, что чинити з собою;

Прийдеться в горесті умріть в неспокою. Поступлю я з Звіздардом, как з таємним вором,

Убію безсовісна во Бремені скором;

А з тобою не знаю, что ділать імію,

Прибрать мислі не могу, серцем тя жалію, Любов бо природная ділать возп’ящаєт,

Хоть на тоє суд правий мя і поущаєт,

Чтоб тя казнить за гріх твой і сущії сії злії Помстять тя самі нехай діла твої тії.

А я поколь умишлю, хощу в тебе бути,

Чтоби ти мні сказала, як би ізбігнути Могла єси казні злой і прощенна бити;

Лучше бо тя мні мертву, неж безчесну зріти.— Печальна ж Зігізмунда, будучи в том часі,

Стала безодвітна вдруг в немалому страсі,

Не так себе жалія, як друга свойого,

Звіздарда, мисля в себі: «Ах нещастія мойого! Что се нам случилося?» — тяжко воздихала

1 скорбноє сльозами лице обливала.

Видя тоє, что уже тайни їх одкриті

Стали і всі любві той знаки явні биті,

Од жалості незносной ні єдина слова

Не могла проговорить до отця сурова;

Однак пред ним мужесько серцем поступала, Прибирая разума, что би одказала;

А в мислі своїй твердо тоє закрепила,

Что з Звіздардом і смерть їй будет в світі мила,

1 бить би вже готовой, єсли би згубити

Звіздарда отець імів, там же положити І свой живот з ним купно; і так учинила,

Что по смерті вже своїй його в гроб вложила; Мужественно стояла до смерті і вірно

Не просила ні о чом отця, только мирно,

Без гніва, со сльозами тоє говорила:

Что ти де, отче, винен, не я учинила,

Отець мой, государ! Ти сам в том причина,

Что я так согрішила, тобі дщер єдина.

Гріх мой ізповідую і вини не крию І о милості просити тебе не імію;

Готова все терпіти, что б іміло бити,

З Звіздардом совокупно хощу і умріти.

Не тая же і сього, что його любила

І так, как з мужем своїм, я з ним жизнь іміла І поколь жива буду, хоч то і не много,

Не престану любити од серця прямого;

І по смерті, когда би власть кості іміли,

Желала б, чтоб і в гробі Звіздарда любили. Не так моя хоть к тому і любов його же,

Як твоя, отче, розкош то зділать возможе:

Могл би єси в младості моїй то вчинити,

Даби мене другому мужу обручити,

То б я