Українська література 17 століття - Автор невідомий
Дая йому жизнь мою і покой мой златий.—
І к серцю обратившись, так горко сльозила,
Что од жалю і плача зільно обомліла,
Сказуя так до серця: — О сладкий покою
Всіх моїх гїотіх тайно, добро мні з тобою!
0 радосний доме мой любвє пребезмірпий,
Постоянний і вірний і нелицемірний!
Ти замок таїн сих всіх! Кгде ж тебе поділи?
В тобі ли суть, иль в небо з душею вступили? Богдай же тот не дождав віка вже свойого,
Кто живота не щадить приказав твойого! Довольно в тобі, серце, било мні спокою,
Коли ж умріть наперед ти зволив собою,
Бить тому так. Для мене ти князя лишився,
Од його же і на тот світ ітить поспішився.
Когда ж єще до міста не дойшов свойого,
Я гонюся за Звіздардом, світ бо мні без нього Не милий. Дав тобі гроб неприятель злобний.
0 серце любимоє! Твой сход мні удобний.
Больш ті слави і погребу вже не доставало,
Только б єси в сльозах моїх омокало,
Каких я не жалію. І ти бо однако
Не жалів своєй крові і живота тако.
1 кого ж би серце то днесь не засмутило
1 вздохнуть од серця внутр не понудило?
Мні било єднаково в землю пойти прямо
І з сухими очима і без сліз бить тамо.
Но фортуно ізмінна! Од тебе се цвіти
Понужденні вв’язнути у смертнії сіти;
Душі ж наші, мню, будуть совокупно обі,
Когда купно положать тілеса во гробі.
Єще бо, надіюся, дух твой во покою Моєм здесь пребиват, літая собою,
Смотря на плач і жаль, так тяжко ревнивий,
Ожидаєт, поколь дух мой вийдет з мя плачливий, Не желаєт дружества остатися вірна,
І нині любя його, как нелицемірна.
Но уже душа моя мене оставляєт
І тіло од немощі тяжкой умираєт.
Сказуя, глас в себі таїла плачевний,
А в серці диханіє і жаль вельми ревний;
Сльози ж лія на серце тоє без престани,
На мертвость смотря його і смертнії рани.— Жени тамо і панни, то ж видя, сльозили
І на сльозний тот позор всі тамо смотріли.
А она, плакавшись, очі утирала,
На серце Звіздардово смутно поглядала.
По том всім вслух сказала: — Плакать уже годі,
Но не годі з Звіздардом бить мні при одході.— То говоря, взєм чашу, смертна яда повну,
Ізпила і упала, жизнь оставя дольну;
Там на ложі, як труп, тотчас поблідніла,
Серце же Звіздардово к себі прихилила, Цілувала і скорой смерті ожидала.
Тим бо своїм случаєм всіх жон попужала:
Что бо она ізпила, того не узріли,
Только, знать, что яд смертний, мисльми доходили. Тотчас, только пала, лице ізмінила,
Вся стала нечувственна і вся омертвіла.
Дали о том отцю знать, что дочер болієт.
Услишавши ж то, отець тотчас к ней приспієт, Спрашиваєт, что се єст. Она ж вже канаєт.
Крикнет отець: — Ах, біда! Дочер умираєт! — Пособити не знав, пройшло бо тоє врем’я,
А яд лют непослабно налагав вже брем’я.
Видя ж отець смерть явну дщері своєй милой,
Не плакав, но ридав по той втісі милой,
На себе і на дочер свою на^ікая
І день тот свой нещасний горко проклиная.
Аки при Меандрових1 брегах лебедь білий,
Тако жалосно над дщер’ю плакав отець милий; Лебедь гласом плачевним кричить, воздихая
І крилами бистрії води розбивая,
Поєт піснь печальну гласом умиленним,—
Равно пів і старушек серцем сокрушенним; Жалія по дочері, румав неутішно
І собі умріть желав за тоєю спішно.
Дочер отцю сльозну, коная, говорить:
— Мні вже тих сльоз не треба, і Звіздард не спорить. Сокрий тія на славу нас, умерших нині;
Ідем з світа через тебе в сей горкой кручині. Напрасно ти жалієш, сього ті хотілось,
Тішся з того, о чім вже тобі і ходилось;
Ти сього рачительно желав,— бог з тобою!
Бог судія ті буди, что нам жить з собою Не допустив ти в любві; дай же хоч по смерти Кості наші ямі єдной вже пожерти;
Даруй сію благодать дочері єдиной,
Буди в тобі любов єст ко мні, отче, безвинной. Яви отчу милость к нам, зділай вконець тоє,
Даби в гробі єдином положились двоє,
Тіло моє з Звіздардом пусть вже почиваєт,
І по смерті бо своїй бить з ним желаєт. Надіюся, отче мой, что мні подаруєіїі,
В єдном гробі наші кості замуруєш.—
Тогда Танкред, будучи жалем ураненний,
Не могл слова одказать, крича, ізумленний.
А Зігізмунда, видя смерть уже пред очима,
З отцем попрощалась і з всіми своїми,
Серце же, пістуючи, усти цілувала
І, тяжко вздохнувши, в том і жизнь скончала. По том всім князь печальний став осиротілий,
Зділав погреб обоїм І гроб єдин цілий,
Схоронив їх преславно. Пусть же почивають
І так в вічной любві купно пребивають!
Танкред пожив в печалі, скоро преселився,
І так живот Танкредов і тих окончився.
Лямент Зігізмунди
Нещасливі годи і літа нещасливі,
І потіхи зрадливі світа всі плачливі!
На что мене, нещасну, так довго держали,
Когда мене так тяжким смутком карать мали? Чому мене первіє черв не стлила в гробі їли мать не разтлила во своїй утробі!
ПРИМІТКИ
До книги увійшли твори української літератури XVII ст., дібрані із стародавніх рукописів та друків і з видань XIX—XX ст. Деякі з них могли бути написані наприкінці XVI чи на початку XVIII ст.
При доборі текстів враховувалися археографічні та бібліографічні описи, публікації і дослідження В. Адріанової-Перетц, М. Возняка, В. Гнаткжа, С. Голубева, М. Гудзія, М. Драгоманова, Н. Дробленкової, П. Житецького, Я. Ісаєвича, В. Колосової, О. Левицького, М. Максимовича, М. Марковсько-го, С. Маслова, Л. Махновця, Ю. Мицика, О. Назаревського, В. Нічик, Г. Нудьги, В. Отроковського, В. Перетца, М. Петрова, В. Покровської, В. Рєзанова, А. Титова, Ф. Титова, М. Тихонравова, І. Франка, С. ІЦеглової, ІО. Яворського та інших дожовтневих і радянських учених.
Українська література XVII ст.— різномовна. Вона творилася церковнослов’янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Твори, писані церковнослов’янською мовою, здебільшого подаються в оригіналі, але транслітеруються засобами новітньої східнослов’янської графіки. Твори, писані староукраїнською мовою, транскрибуються за сучасним українським правописом з урахуванням орфоепічних, морфологічних та лексичних особливостеіі мови XVII ст.: «Ь» передається через «і», «ї», «и»; «ьі» — через «и»; упорядковується написання «и», «і», та «ї», «е» та «є», «ь» й апострофа, подвоєних приголосних; «ь» в кінці слів знімається. Літера «ьі» в дієслові «бити» у більшості випадків замінюється на