Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

/16/ Треба натомість не покидати філософських занять, спілкуватися з подвижниками тієї науки, щоб вивчити досліджене, дослідити — ще не вивчене. Так наш дух, який вартий того, щоб йому дати вихід із найжалюгіднішого рабства, повертає собі волю. Але поки не знатимеш, чого варто уникати, а до чого пориватися, що потрібне, а що зайве, що справедливе, а що несправедливе, доти не подорожуватимеш, а просто блукатимеш. /17/ Жодної користі тобі не дадуть ті переїзди з місця на місце, адже мандруватимеш разом із своїми пристрастями, і твої біди йтимуть услід за тобою. Та якби-то лишень за тобою! Все ж була б хоч якась відстань, але ж ти не ведеш їх, а носиш у собі. Отож вони повсюдно тебе пригнічують, допікають однаковими прикрощами. Ось чому треба шукати не нових околиць, а ліків. /18/ Людина зламала собі, скажімо, гомілку чи вивихнула суглоб: не на повіз же їй сідати, не на корабель, а покликати лікаря, щоб він з’єднав переламану кістку або вставив вивихнений суглоб на місце. Ну, а душу, що переламана й вивихнена у стількох місцях, гадаєш, можна зцілити переміною краєвидів? Надто поважна ця недуга, щоб ти міг її позбутись, прогулюючись у лектиці. /19/ Подорожування ще нікого не зробило ні лікарем, ані промовцем; місцевість не навчає жодного мистецтва. То невже ти готовий припустити, що мудрість — а вона ж найвища з-поміж усіх наук — можна знайти десь на дорозі? Не буває, повір мені, такої дороги, яка б вивела тебе кудись, де вже не засягають ні пристрасті, ні гнів, ані страх. А була б така — натовпом ринув би по ній рід людський.

Всі твої біди доти налягатимуть на тебе, доти вимучуватимуть тебе в усіх твоїх блуканнях морями й суходолами, поки носитимеш у собі причини тих бід. /20/ Дивуєшся, що тобі не допомагає втеча? Але ж усе те, від чого тікаєш, — з тобою! Тож виправ себе самого, скинь із себе тягар, а жадання, яких взагалі треба позбутись, утримуй в розумних межах. Одне слово, здери з душі всю ту нікчемність. Хочеш, аби твої подорожі справляли тобі приємність, — вилікуй свого супутника! Захланність буде коренитися у тобі до того часу, поки житимеш поряд із скупим та жадібним; пиха роздиматиме тебе доти, поки спілкуватимешся з гордієм. Поки ділитимеш своє житло з катом, поти й жорстокості не позбудешся. Приятелювання з чужолюбниками розпалюватиме твою хіть. /21/ Хочеш скинути з себе тягар пороків — одійди далеко від тих, хто подає приклад пороків. Скнара, спокусник, жорстокий, віроломний — ті, що завдали б великої шкоди, навіть якби були близько тебе, всі вони — в самому тобі. Перейди від них до кращих мужів: живи з Катонами, з Лелієм, з Тубероном, а якщо тобі миліше спілкуватися з греками — бесідуй з Сократом чи з Зеноном: перший навчить тебе вмирати, коли це потрібно, другий — раніше, ніж буде потреба. /22/ Живи з Хрисиппом, з Посидонієм. Вони передадуть тобі знання справ божественних і людських; вони повелять тобі бути дійовим і не тільки вміло промовляти, сипати словами для насолоди слухачів, але й гартувати свій дух, піднімати його проти погроз. Лиш одна є у цьому пливкому, бурливому житті гавань: зневажати все те, що може трапитись у майбутньому, стояти твердо й надійно, бути готовим грудьми сприйняти будь-який удар фортуни — не ховаючись, ані спини їй у втечі не показуючи. /23/ Природа створила нас великодушними і, подібно до того, як одних звірів вона наділила жорстокістю, інших — хитрістю, а ще якихось — полохливістю, так і нам вона дала гідний хвали, високий дух, який шукає, де б йому жити найчесніше, а не найбезпечніше, дух, що дуже подібний до всесвіту, за яким, наскільки це дозволяє крок смертної людини, він слідує, з яким змагається. Він шукає простору й видноти, вірить, що його похвалять, що на нього звернуть увагу. /24/ Він — володар усього, він — над усім, отже, нічому не підлягає, ніщо не видається йому ні важким, ані таким, що могло б зігнути мужа.

Смерть і виснажливий Труд — обличчя, жахливі для ока[390], —

зовсім не видавалися б такими, коли б хтось міг глянути на них прямо, пробившись зором крізь темряву. Чимало такого, від чого вночі волосся дибом стає, день обертає на сміх.

Смерть і виснажливий Труд — обличчя, жахливі для ока.

Чудово сказав наш Вергілій: вони жахливі не насправді, а з виду, тобто не є такими, а лише видаються. /25/ Чи настільки вони страшні, як їх малює поговір? Та й чому, скажи, будь добрий, Луцілію, муж мав би лякатися труду, людина — смерті?

На кожному кроці зустрічаю таких, які вважають неможливим усе те, чого самі не можуть осягнути, й запевняють, що наші вимоги перевищують людську природу. /26/ Втім, наскільки я кращої думки про них! Адже й вони можуть усе це зробити, але не хочуть. А врешті, хто, взявшись до тих справ, зазнав коли-небудь невдачі? Кому не видались вони легшими, коли вже почав діяти? Не тому вагаємося, що важко, — важко тому, що вагаємося. /27/ Якщо потрібен приклад, візьміть Сократа, старця рідкісної витривалості, який зазнав чимало знегод, і все ж його не зламала ні вбогість, ще дошкульніша через домашні клопоти, ні труднощі, — а на його долю випали й ті, що пов’язані з військовим життям. Та йому не менше перепадало й вдома: згадати хоча б його сварливу, лютої вдачі дружину[391], нетямких до науки дітей, що більше вдалися в матір, ніж у батька. Якщо добре обрахувати, то все своє життя він провів або на війні, або під тиранією, а що залишилося для свободи, то й воно було не менше жорстоким, ніж війна чи влада тиранів. /28/ Двадцять сім років точилися бої[392]; закінчились — і держава зі шкодою для себе потрапила під владу тридцяти тиранів, а більшість із них вороже ставилися до Сократа. Врешті — вирок за найтяжчими звинуваченнями: у зневазі до релігії, у зіпсутті молоді, яку він начебто наставляв проти богів, проти батьків, проти самої держави. А далі — в’язниця й отрута. І все це настільки не зворушило Сократа, що він навіть