Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

собі суперечить. — /14/ «Але похвала — це не що інше, як голос, а голос не може бути благом». — Коли говорять, що визнання — це хвала, якою доброчесні наділяють доброчесних, то мають на увазі не голос, а саме переконання. Хай доброчесний похвалить когось подумки, то це все одно буде похвалою. /15/ До того ж хвала — це щось одне, а похваляння — щось інше: останнє потребує голосу. Ніхто ж не говорить про «надгробну хвалу», а про «похвальне слово», а це вже стосується самого мовлення. Коли вважаємо, що хтось гідний хвали, то розраховуємо не на те, що про нього говоритимуть, а якої думки будуть про нього. Отже, хвалою буде й те, коли мовчки про когось гарно думатимеш, наодинці подивляючи його доброчесність. /16/ Далі, як я вже сказав, хвала висновується з душі, а не зі слів, які є лише виявом того усвідомленого почуття — доносять його до інших людей. Хвалить той, хто вважає ту похвалу погрібною. Коли наш славний трагік[383] говорить, що чудово, коли «нас хвалить хвалений муж», то він має на увазі гідного хвали мужа. І коли так само давній поет каже: «Хвала живить мистецтва», то зовсім не має на увазі вихваляння, від якого хіба занепадає будь-яке заняття. Адже ні красномовства, ні якогось іншого зверненого до слуху мистецтва ніщо так не зіпсувало, як оплески юрби. /17/ Розголос потребує голосу, а визнання може обходитися без голосних слів, задовольняючись самою думкою людей; воно не тратить на своїй повноті не лише серед мовчанки, але й серед хули. Поясню, в чому різниця між визнанням і славою: слава — це сукупність суджень багатьох людей, а визнання — лише доброчесних.

/18/ «То чиїм благом є визнання, чи хвала, яку доброчесний складає доброчесним: того, кого хвалять, чи того, хто хвалить?» — І одного, й другого. Воно моє, кого хвалять, оскільки природа народила мене таким, що любить усіх людей, от я й радію зі свого доброго вчинку і втішаюся, зустрівши таких, які вдячно витлумачили мої чесноти. Це і є, власне, благом багатьох — тих, хто виявляє вдячність, але водночас — і моїм благом. Адже лад моєї душі такий, що чуже благо вважаю своїм, надто коли я сам до нього прислужився. /19/ Але це благо — й тих, хто хвалить, бо ж воно спричинене доброчесністю, а кожне діяння доброчесності — благо. І все ж воно б не могло стати їхнім надбанням, якби й сам я не був таким. Отже, заслужена похвала — це обопільне благо, так само, далебі, як слушне рішення — благо того, хто судить, і того, хто втішається тим рішенням. Хіба сумніваєшся, що справедливість — це благо того, хто її посідає, як і того, кому віддають належне? Хвалити того, хто заслуговує хвали, — справедливо, значить, така хвала — обопільне благо.

/20/ Ми доста відповіли тим прискіпливим крутіям. Але не на цьому предметі ми повинні зосереджуватись — не на розплутуванні таких хитрощів, бо, врешті, позбавивши філософію високої гідності, заженемо її в жалюгідні щілини. Наскільки краще йти відкритою, прямою дорогою, аніж добровільно пускатись такими манівцями, які можна подолати лише з великим зусиллям! Адже ті суперечки — не що інше, як забава, яка полягає в тому, хто кого вправніше зловить у пастку. /21/ Краще скажи про те, наскільки це відповідає природі нашого розуму — сягати в незмірні обшири всесвіту, бо ж дух людини — це щось дуже велике, благородне: він не терпить того, щоб йому накреслювали інші, ніж богам, межі. По-перше, він не визнає своєю вітчизною таких тіснин, як Ефес або Александрія, або ще там якусь, хай навіть густіше населену, розкішніше забудовану місцевість: його вітчизна — все те, що, кружляючи, замикає найвищі обшири всесвіту — склепіння, під яким простираються моря та суходоли, під яким — повітря, що відмежовує і водночас поєднує божественне й людське, те саме повітря, на якому стільки невсипущих у своїх рухах світил. /22/ По-друге, він виривається з окреслених вузин віку: «Мені належать, — каже, — всі роки. Немає такого століття, яке було б непроникне для видатного розуму, — думка прокладе собі стежку в будь-який обшир часу. А коли настане день, який розділить змішані між собою божественні й людські начатки, я залишу це тіло там, де знайшов його, сам же вернусь до богів. Я ж і тепер не те, щоб був без них, тільки затримує мене тут важка земна в’язниця». /23/ Цей час, коли тягнеться смертне життя, — це тільки вступ до кращого й довшого вікування. Як упродовж дев’яти місяців нас затримує материнське лоно, не з тим, однак, щоб ми й надалі в ньому перебували, а з тим, щоб приготувати до іншого місця, де, з’являючись на світло денне, ми здатні вдихати повітря й перебувати у вільному просторі, — так само протягом того часового відтинку, що між дитинством і старістю, ми дозріваємо для нового народження. Нас чекає ще один початок, ще один, інший порядок речей. А наразі ми лише з відстані можемо дивитись на осяйне небо. /24/ Отож без трепету вичікуй тієї вирішальної години: вона остання не для душі, а для тіла. На всі речі, що довкола тебе, дивись як на вантаж у заїзді: тобі треба рушати далі. /25/ Природа пильнує, щоб ми як прийшли голими, так голими й вийшли. Не можеш з собою винести більше, ніж приніс; ба, мусиш відмовитись навіть від значної частини того, з чим ти прийшов у життя. Буде забрана в тебе й ця оболонка, твоє останнє окриття — шкіра; буде забрана плоть і пливка кров, що кружляє усім тілом; будуть забрані кістки й жили, — те, чим тримається всякий плин та м’якоть. /26/ День, якого так жахаєшся як останнього, буде днем, коли народишся для вічного життя. Скинь же той вантаж! Чому вагаєшся, начебто ти й раніше вже не виходив, покинувши тіло, колишній свій схов? Ти хапаєшся за життя, впираєшся, — але й тоді лиш великі зусилля матері тебе виштовхнули на світло денне. Ти стогнеш, плачеш, але, власне плач — ознака того, хто народжується. Лиш тоді можна було тобі вибачити: ти з’явився на світ нерозумним, без жодного досвіду. Тебе, хто тільки-но покинув теплоту й м’якість материнського лона, овіяв вільний подув, потому вразив доторк жорсткішої руки, і ти, розніжений, ні з чим ще не обізнаний, сторопів серед усього невідомого. /27/ Але