Теорія літератури - Соломія Павличко

У свій час критики «Української хати» інтуїтивно відчули обмежувальні рамки самого запитання, задекларувавши, що не може бути монополії на патріотизм. Однак їм не вдалося зняти цю дилему. Не спромоглися це зробити й наймодерніші члени Мистецького українського руху.

Запитання «або — або» ставилося некоректно, механістично. Жодна з відповідей на нього не могла бути продуктивною. Ще менш продуктивними виявилися спроби замаскувати політику під «штукою», механічно їх поєднати. Запитання ґрунтувалося на звуженому розумінні мистецтва. В «модерністів» і потенційних «модерністів» їхній вибір на користь штуки породжував комплекс вини, майже зради. І це ставало частиною їхнього дискурсу.

Сама дилема спричинила, крім того, ще одну «модерністську» реакцію — заперечити політику цілком. Найбільш максималістично її задекларував журнал «Шлях», проголосивши, що незалежність літератури від політики важливіша за незалежність у політиці. В контексті епохи УНР і короткочасної державності це виглядає парадоксом. З того часу витворилася певна традиція модерністського теоретизування, що передбачає обов’язкову нехіть до всього політичного, суспільно заанґажованого, яка процвітає й донині. Саме в цьому руслі розвивалася творчість Костецького. Максимально ця лінія виявилася в членів Нью-йоркської групи, які поставили знак тотожності між неполітичністю і мистецькою якістю. Щось аналогічне спостерігається в деяких наймолодших українських письменників покоління 90-х років.

Сьогодні дискурс на тему про те, що є первинним — політика чи мистецтво — вичерпав себе. Час зняти саме запитання, яке в різних своїх трансформаціях і парафразах донині дебатується в літературних колах і в непрямій формі продовжує бути критерієм оцінки письменника в критиці й літературознавстві. І «політика», і «мистецтво» як широкі пласти буття значно складніші, ніж ті їхні емблеми, якими оперують критики, схильні до апологетичних інтерпретацій літератури. Значно пліднішими видаються порівняльний аналіз політичного й літературного дискурсів у XX столітті, вивчення парадигми тоталітарної реакції, якою було народництво, на зовнішній тоталітарний тиск на українське мистецтво, поглиблений аналіз модерного дискурсу в усіх його аспектах на всіх його етапах і переосмислення на цій основі як літературних канонів нашого часу, так і літературної періодизації. Всі ці проблеми залишаються відкритими для наступних досліджень.

Модернізм в українській літературі починався з дискурсу про модернізм, з постановки завдання, з інтимних записів і цілком відкритих маніфестів, закликів, критики. Однак сам цей дискурс часто виявлявся кволим, неясним. Наміри формулювалися туманно. Часткові, нерідко формальні завдання заступали більші, глобальніші цілі. Давався взнаки страх нігілізму й небажання образити опонентів-народників. Приватні записи й листи «модерністів» звучали значно сміливіше, ніж їхні публікації. Ще сміливіше звучали пізніші спогади й мемуари таких постатей, як Вороний, Карманський, Богацький, Костецький та ін. Саме амбівалентність, непослідовність модерного дискурсу спричинила те, що в українській літературі модернізм не породив вершинних художніх явищ або напрямів. Винятком міг би бути Віктор Петров, який поєднував цілісність і розпрацьованість філософського дискурсу з талантом прозаїка, але він, по-перше, не називав себе модерністом, заховував свій модернізм, по-друге, належав до загублених, утрачених імен, зв’язок яких з іншими явищами культури виявився перерваним.

Крім того, кволість дискурсу прирікала модернізм на повторення. Змінювалися дійові особи на літературній сцені, а дискурс жив і говорив устами нових героїв. Так до першої світової війни переспівували один одного поети від Вороного до «Молодої музи». Так теоретична мова Хвильового відлунювала в теоретичній мові Шереха-Шевельова, а мова Євшана — в мові Костецького.

І останнє зауваження. Такі поняття, як «модернізм», «антимодернізм», «народництво», «антинародництво», в нашій праці не передбачали моральної чи будь-якої іншої оцінки з неґативним або позитивним підтекстом. «Модернізм», «народництво» — не емблеми, оцінні ярлики, а об’єктивні факти й фактори культури.

Культуру неможливо переписати, але можна перечитати. Власне, кількість можливих її перечитань безмежна. Спробою такого перечитування є ця праця. Не заміряючись на остаточне вирішення всіх поставлених чи порушених у ній проблем, вона у свій спосіб претендує на наближення до розуміння феномена української літератури у XX столітті.

Інші есе та дослідження

Поезія Персі Біші Шелі

В естетичному трактаті «Захист поезії» Шелі писав: «Поет — це соловей, який співає в темряві, щоб солодкими звуками розвіяти свою самотність; його слухачі нагадують людей, заворожених мелодією незримого музиканта, вони схвильовані й розчулені, самі не знаючи чому». Дивні й болісні слова — невже про себе так думав революціонер, борець, мислитель прометеївської, титанічної величі?

Шелі мав право на цю гіркоту. Він не знав слави своїх старших сучасників Колриджа та Вордсворта, яких на його батьківщині за життя визнали офіційними поетичними божествами, ніколи не було навколо нього й натовпу шанувальників, що оточував вигнаного з Англії Байрона. Кращі твори Шелі вийшли посмертно, а за його життя навіть друг і однодумець Лі Гант публікував їх у своєму ліберальному журналі під псевдонімом чи анонімно, щоб уникнути скандалу. Чим глибше відкривалися Шелі таємниці буття й мистецтва, тим самотніше він почувався. Його мучили сумніви й розчарування в людях та філософії, але непохитною залишалася віра в своє покликання, в необхідність тих ідей, які вкладалися у вірші. Він співав у темряві з надією, що слухачі колись почують чарівну мелодію, переймуться пристрасною думкою, зрозуміють, щó їх так хвилює, і не зможуть після того жити, як жили раніше. А хіба не в такій вірі - справжній героїзм художника?

Персі Біші Шелі народився 4 серпня 1792 р. в багатій аристократичній сім'ї. Його дід - баронет і член парламенту від партії віґів, батько — землевласник у графстві Сасекс. Середовище, яке мало б сформувати світогляд поета, відзначалося крайнім консерватизмом. Усі його родичі за політичними переконаннями були монархістами, за релігійними — ревними прихильниками англіканської церкви; жоден з них не мав хоча б найменших літературних чи мистецьких нахилів. Майбутнє старшого сина, спадкоємця титулу та місця в парламенті, було відоме заздалегідь. Це — політична, парламентська діяльність. В привілейованому Ітонському коледжі, де Шелі навчається з дванадцяти років, він запам’ятався вразливим, нервовим хлопчиком. «Мене двічі виключали…» — напише він про ненависну школу. В 1810 р. Шелі вступає до кращого університету Англії, про який скаже: «Оксфордське середовище було для мене нестерпним…»

Як і сподівалися батьки, Шелі став політиком, але спрямував свої сили проти ідеології та реальної влади того класу, з якого походив. Його діяльність почалася ще в університеті. Спочатку анонімні антиурядові вірші, потім брошура «Необхідність атеїзму», написана спільно ще з одним юним вільнодумцем, призвели до негайного відрахування Шелі з числа студентів та конфлікту з сім’єю. Рідний батько визнав його вплив небезпечним і заборонив зустрічатися з молодшою сестрою. Дев’ятнадцятирічним почав Шелі самостійне життя, та вже