Теорія літератури - Соломія Павличко

і прищеплювали еміґраційній поезії увагу до форми. Роль шістдесятників була меншою. «Після майже загального опустіння в українській радянській поезії (від 30-х років починаючи), шістдесятники відрухово кинулись назад, до високих поетичних традицій 20—30-х років, та до криниці фольклору, як вони це звали, щоб встановити собі справжній ґрунт, щоб привернути справжність і правду в поезію. Тому новаторами вони в повному сенсі не були (щойно молодша ґенерація шістдесятників — Голобородько, Калинець і ін. — звертала на це більшу увагу)»[896].

Примирення між Нью-йоркською групою і письменниками-шістдесятниками, які в більшості своїй не підозрювали, що стали об’єктом такого роду дебатів та оцінок, не відбулося. Нью-йоркська група, принаймні у своєму ядрі (Бойчук, Тарнавський, Рубчак), обстоювала свій окремий шлях, дороговказами якого були або принаймні мали бути модернізм, свобода артистичного вислову й експерименту та мистецька якість.

Підсумки

Патриція Килина відійшла від Нью-йоркської групи й української літератури 1973 р., після розлучення з Юрієм Тарнавським. Женя Васильківська відкололася ще раніше — наприкінці 60-х. Тим часом до Нью-йоркської групи прилучалися інші, молодші літератори, однак їхня творчість була менш цікавою і не викликала такого відгуку, як тексти канонічних членів групи. 1971 р. вийшло останнє число «Нових поезій». З середини 70-х років позиції Нью-йоркської групи на сторінках «Сучасності» підупали. Її члени й далі друкували вірші, драми, прозу та переклади, однак дебати і пристрасті навколо них пригасли. У 70-х уже стало ясно, що нове покоління поетів, які б не наслідували Нью-йоркську групу, а виступили з артистичним викликом до її принципів, не прийшло. Поодинокі нові імена й публікації не принесли нових відкриттів. У 80-і незаперечний факт становило те, що Нью-йоркська група вже посіла своє місце в історії літератури, ставши найвизначнішим і найориґінальнішим явищем української літератури, писаної за кордоном. Крім того, як художнє явище вона спродукувала складний і цікавий критично-теоретичний дискурс.

Починаючи з середини 50-х, поети Нью-йоркської групи змінювалися, еволюціонували. Зазнавали змін їхні погляди. Уточнювалося розуміння модернізму. Ускладнювалося ставлення до традиції й мови.

Модернізм Нью-йоркської групи виник найперше як протест проти народництва й поверхово-патріотичної літератури. Революція, що відбувалася в 50-х і 60-х, полягала, зокрема, в цілковитому виокремленні суспільної, політичної тематики. Однак з часом таку початкову позицію було поставлено під сумнів. Чи це не є штучне самообмеження? — запитував себе Рубчак уже в 1969 р. От свого роду парадокс, над яким міркує Рубчак: «…Американцеві вірш проти війни у В’єтнамі писати можна, а „діпістові“ проти окупаційної влади в його країні — зась; американцеві рекламований памфлет проти гноблення негрів писати можна, а „діпістові“ проти гноблення „білих негрів“ — своїх земляків на Україні — зась; американцеві вірш проти поліції на „кампусах“ писати можна, а „діпістові“ проти перманентної поліції в українських університетах — зась»[897]. Наступного, 1970 р. Віра Вовк у полеміці з Бойчуком скаже: «…я не вважаю патріотизм — у рамках справедливості — чимось поганим»[898].

Поезія Бойчука, Рубчака, Тарнавського, Віри Вовк мала політичні ноти і нюанси. Вони не вписувалися в традиційні форми літературного патріотизму, але це не означало, що його взагалі не існувало. Політичний гнів Тарнавського, заманіфестований, наприклад, його шокуючим образом Росії й почуттям ненависті колонізованого до колонізатора, відрізняється від пафосу Франка чи Маланюка лише мовою, формою вираження:

Країно, що страждаєш на комплекс материнства

і обмотуєш інші народи колючим дротом своєї любові,

хіба не знайдеться серед твоїх синів

хоч один, який сказав би: «Залиши їх, мамо!»

Самостійні, мов непорочні, держави сплять в м’яких ліжках своїх границь,

зі столицями, напіввідкритими, як уста,

а з-за обрію нахиляється твій косоокий Христос

з солоним медом сифілісу на губах…[899]

1975 . Рубчак на закиди в ізольованості й «мансардності» Нью-йоркської групи відповідає (в даному випадку Катерині Горбач, але також усім іншим критикам з політичного боку): «…поезія Бойчука, незважаючи на її можливі недоліки, далеко більш „політично-соціальна“, ніж, наприклад, поезія Воробйова…»[900] Крім того, Рубчак переконаний, що і традиціоналізм може бути мистецьки успішним і дуже складним за однієї умови: якщо він справжня поезія. Крім того, бути модерністом, замикатися у «вежі» є так само «виявом великої відповідальності і перед традицією, і перед українським читачем! Така відповідальність, до речі, починається вже з Вороного і „Молодої музи“, тому треба було одночасно показати, що поезія (і знову парадоксально!), що поезія є і одночасно не є мистецтвом для мистецтва»[901].

В цій же статті Рубчак намагається переконати всіх численних критиків та опонентів Нью-йоркської групи, що це поняття не може вічно бути мистецьки-ідеологічним знаком. Як певний знак, вона є породженням ненормальних обставин політичного й літературного життя. «…В нормальних умовах літературного побуту Тарнавський і Андієвська були б (бо мусили б бути) професійними ворогами, хоч могли б надалі залишатися особистими приятелями, а я з своїми нинішніми сонетами не мав би навіть з ким випити пива»[902].

Отже, відбувалося ускладнення дискурсу, ускладнення літературної самосвідомості. В процесі ускладнення поняття модернізму розпливалося. Він, як з’ясувалося, мав багато варіантів і облич, складався з багатьох комбінацій. На перше місце виходила якість, а не належність до якоїсь політичної чи естетичної платформи.

Стаття Бойчука 1979 р. «Декілька думок про Нью-йоркську групу і декілька задніх думок», окрім твердження про різноманітність стилів Нью-йоркської групи, окрім заяви, що, власне, ніколи не було жодної групи, а були лише певний спільний рух, певна інтелектуальна співзвучність і співпраця, заманіфестовує його втому від багатолітньої боротьби, полеміки, втримування «групи» і розчарування останніми текстами її так званих членів. Тому він визнає: «Остання збірка Андієвської „Наука про землю“ (1975) розчаровує не лише назвою, але й дослівно кожною сторінкою. Нема вже ні свіжості, нема того дивуючого, несподіваного, є лише тінь колишньої Андієвської. …Не менше розчаровує остання збірка Юрія Тарнавського „Ось як я видужаю“, що друкується. Він до такої міри заглибився в анатомію власного життя, що часто переступає межу поезії в непоезію. …Богдан Рубчак не мав збірки вже понад 10 років. …Віра Вовк, хоч творча в поезії, занедбала свою прозу і п’єси. …Ще болючіше розчаровують поети молодшої ґенерації Нью-йоркської групи. …Я без особливих труднощів міг би зладити подібний вилік і про себе, але, не маючи познак святого, не буду вдаватися до самобичування»[903].

У 1988 р. Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська та Віра Вовк дали інтерв’ю Іванові Фізерові. У відповідях опитуваних прочитувалися певні розбіжності між окремими членами. Емма Андієвська стверджувала, що ніколи не належала до жодної групи, а Бойчук знову нагадував, що говорити про «творчий