Теорія літератури - Соломія Павличко

Отже, професійна дискусія про переклади несподівано набрала політичних і моральних обертонів. Нью-йоркська група в особі Бойчука і Тарнавського остаточно відгородилася від старшого покоління.

Віра Вовк тим часом, перебуваючи в Україні 1969 р., на своєму творчому вечорі вибачалася перед українськими колеґами за «задерикуватий виступ» Тарнавського, який, на її думку, не ставив під сумнів майстерність Лукаша[886]. Сама вона в цей свій приїзд опрацьовувала власні переклади чотирьох п’єс того ж таки Лорки. У цій праці їй дораджував Григорій Кочур, якого Віра Вовк вважала однією з найвизначніших особистостей серед сучасних українських перекладачів. Такої ж думки вона дотримувалася і про Миколу Лукаша.

Нью-йоркська група і шістдесятники

З Миколою Лукашем частково пов’язана ще одна цікава тема — шістдесятництва і його рецепції Нью-йоркською групою. Часто можна натрапити на твердження: Нью-йоркська група робила те ж саме «там», що шістдесятники «тут». Насправді все було набагато складніше.

Члени Нью-йоркської групи, як і більшість еміґраційної інтеліґенції, з інтересом спостерігали за станом справ на підрадянській Україні в 60-і й 70-і роки, за появою нових імен, за миттєвим піднесенням популярності, за офіційною критикою на їхню адресу, нарешті, за народженням, розвитком і придушенням дисидентського руху. Тим часом, якщо старше покоління еміґрації вітало яскраві літературні дебюти людей, які часто були ровесниками поетів Нью-йоркської групи, то представники Нью-йоркської групи свого захоплення не висловлювали.

Винятком тут була Віра Вовк, якій тричі вдалося відвідати Україну в 60-і роки. В результаті третьої подорожі з’явилися нотатки «Україно, моя любове». Це було своєрідне освідчення в любові до України на фоні глибоких філософських роздумів. Ностальгічні спогади Віри Вовк накликали на неї критику з різних боків. Один з ударів завдали колеґи по Нью-йоркській групі. Передчуваючи можливу реакцію, Віра Вовк починала свої нотатки вступом, який називався «Уявний лист до Юрка Тарнавського». У ньому вона пояснювала непримиренному модерністові, що любов до вишивки, народної культури та навіть борщу не суперечить аванґардній орієнтації у власній творчості, а любов до уярмленої України не є політичним схваленням радянського режиму.

Богдан Бойчук відгукнувся на цю сповідь Віри Вовк, назвавши її не філософією, а «патріотикою», на яку «ми», тобто Нью-йоркська група, ніколи не піддавалися[887]. Віра Вовк закликала Бойчука до толерантності й відповідала, що ніде не бачила стільки скромності і щедрості, як у колі своїх колеґ з підрадянської України[888]. Вона називала десятки імен письменників, художників, композиторів, талант яких викликав її захоплення, першорядне місце в цьому списку посідали шістдесятники. Бойчук знову відповідав і зауважував: «Твердження: „…на Україні народилися найвищі досягнення молодої поезії, судячи з творів, які ще, на жаль, не появилися друком“, — не можу ні прийняти, ні заперечити, бо ця творчість не існує для мене як факт. Але атмосфера і потенціал тих людей для мене відомі, і мені дуже тяжко заразитися оптимізмом Віри»[889].

Здавалося, що навколо теми сприйняття України та її тогочасної літератури в рядах Нью-йоркської групи якщо не стався розкол, то принаймні з’явилася тріщина. Віра Вовк хвалила переклади Лукаша, вона стверджувала, що фольклор є прекрасним і гідним мистецтвом, вона захоплювалася творами підрадянських поетів, вона, нарешті, почала переглядати концепцію модернізму («…працюю тепер інтенсивно і критично над модернізмом і розшифровую в ньому надто багато експериментального, незрілого, а то й несерйозного і невдалого, але воно стосується подекуди і освячених канонів сучасного світового мистецтва»)[890]. Бойчук і Тарнавський (Рубчак від коментарів із цього приводу утримувався) мали на ці речі радикально відмінний погляд.

Бойчук розшифрував його дещо пізніше в статті «Про неповний погляд на літературну ситуацію на Україні…» (1975). Тут він стверджував, що радянська література, за нечисленними винятками, — це «провінційна графоманщина», і давав своєму висновкові методологічне обґрунтування. В графоманщині полягає надзавдання радянської літератури. Література покликана зробити культуру другорядною, неживотворною, непотрібною, а відтак, убивши її, вбити й сам народ. Усякий вартісний твір у такій системі стає державним злочином. Тому Бойчук вважає наївним захоплення еміґрації подіями 60-х років і таким само наївним її розчарування 70-ми.

Бойчук не заперечував певної «творчої взаємності» між «молодшою ґенерацією» українських поетів на Заході і в Україні: «Молодша ґенерація поетів цінила кожний добрий твір радянських поетів, але дуже критично ставилася до невдалих їх починів (наприклад: захоплювалася перекладацьким шедевром Лукаша „Декамерон“ і різко засуджувала його ж таки невдалий переклад Лорки)». Цікаво, що як добрий приклад Бойчук наводить усе ж не літературний твір, а переклад. Далі: «…Йшлося про те, щоб стояти на справжніх, не патріотично перебільшених основах. Йшлося теж про те, щоб дати радянським поетам справжню перспективу, якої там не було тоді, а сьогодні й поготів»[891]. Тим часом старша ґенерація на Заході займалася політичними інтерпретаціями літератури. «В усій тій політично-патріотичній екзальтації поети середнього рівня, як-от Симоненко, ставали великими… а люди, творчість яких ніде і ніяк не могла б входити в обсяг справжньої літератури, ставали добрими поетами (наприклад, Холодний). Чим більше було в поезіях риторики і патріотики, тим вища була вартість поета»[892].

Виключно політичне тлумачення і сприйняття літератури, на думку Бойчука, було смертельним для всякого літературного процесу. Тим часом єдино істинними залишаються мистецькі критерії. Якщо застосувати останні, то для нього в радянській літературі 60-х не було нічого або майже нічого цікавого.

Одночасно, не помічаючи власної суперечливості, Бойчук вимагав від інтеліґенції радянської України, зокрема від письменників, саме політичної протидії режиму. Замість того щоб стати хребтом нації, прикладом для народу, інтеліґенція «в переважаючій більшості досягає віртуозності у вигинанні хребта»[893]. «Духові стовпи» Тичина, Бажан не протестують проти офіційних настанов, хоча їм, на думку Бойчука, це нічим би не загрожувало.

Катерина Горбач у відповідь[894] кидає звинувачення Бойчукові та Нью-йоркській групі про «почуття конкуренції щодо літераторів на Україні». Відповідь Нью-йоркської групи: ми краще знаємо традицію, ніж традиціоналісти; ми популяризуємо те в підрадянській культурі, що варте того.

Іван Фізер у передмові до «Координат» висловлював думку, що поезія шістдесятників містила елементи «празької» школи, хоча ця схожість випадкова. Шістдесятники, на його погляд, були продовжувачами поезії 20-х років. Він висловлював свій прогноз на майбутнє: «Підрадянська поезія буде розвиватися в напрямі поетичного модерну»[895].

Бойчук у статті 1979 р. (стаття мала підсумковий характер) обстоював цілком іншу думку. Він зазначав, що в час постання Нью-йоркської групи діяли ще дві групи: «празька», представлена Маланюком, Стефановичем та Лятуринською, і група шістдесятників. Обидві діяли не так на естетичній площині, як на патріотично-емоційній.

І все ж представники «празької» групи дбали про форму