Теорія літератури - Соломія Павличко
Міфи й художня література давніх еллінів органічно трансформовані його віршем. Хори й напівхори «Визволеного Прометея» та «Еллади» відроджують драматичні прийоми грецького театру, даниною античним жанрам стали його оди та гімни. Мрія про досконалість, гармонійний ідеал привела Шелі до канонів краси, створених дитинним людством. Гармонія, лад, порядок протиставлені хаосу, внутрішні творчі можливості гармонії невичерпні.
У відродженні міфу романтиками немає ностальгії за минулим культури й людства. Це не повернення назад, а творення нової міфології. Шелі не просто вводить у свою поезію образи античних леґенд, його Аполлон, Пан, Орфей, нарешті, Прометей (цей, за словами Карла Маркса, найблагородніший святий і мученик у філософському календарі) виходять далеко за рамки ролей, закріплених за ними античною теогонією. Його Зевс — символ сучасного гноблення й несвободи, а драма «Визволений Прометей» містить алегорію європейської історії після Французької революції. Шелі у своєму вершинному творі створив міф про майбутнє відновлення гармонії в суспільному житті, про падіння тиранії, про повернення золотого віку людства. Його герой — зразок моральної та інтелектуальної досконалості. Він значно абстрактніший за Сатану Мілтона, позбавлений його холодного егоїзму та мстивості. Взявши за основу сюжет втраченої драми Есхіла, Шелі вигадав свій міф, населивши хрестоматійний Олімп не баченими там героями. Тиранія Зевса, яку тримає сліпа віра й страх, приречена. Син Зевса й Фетиди (в античному міфі цей шлюб не відбувся) вбиває батька-тирана. Полуда спадає з очей людства, котре наче прокидається від страшного сну на світанку нової доби. Драматизм поеми коріниться не тільки в дії, а й у діалектичному розвитку її центральних ідей — таких, як добро, зло, час, вічність, свобода, пізнання. Двозначність інтелектуального поступу (який рухає життя і водночас не може задовольнити нестримну жагу знань, притаманну людині) — один із лейтмотивів у симфонії філософських ідей драми.
Поважний і консервативний Вордсворт у своїх глибокодумних поемах шукає шляхів до морального вдосконалення зіпсутого й цинічного людства в звичних формах релігійності. Найважливіша прикмета міфологічної правди, твореної Шелі (а також Кітсом і Байроном), — її антирелігійний, антихристиянський ідеологічний підтекст.
Костянтин Бальмонт на зламі століть познайомив російського читача з повним зібранням творів Шелі у власних перекладах. Для Бальмонта Шелі — «символіст, декадент, імпресіоніст». Вірно, що Шелі естет, який сповідує культ краси і поклоняється творчому натхненню. Та це лише один бік істини. Шелі сам наголошував, як ненависна йому дидактика, а його політичний вірш ніколи не був тільки гаслом. І все ж навіть сумні пейзажі Шелі — повчальні, а ідея добра, яку він проповідує, невіддільна від реальної політичної боротьби народу. Той Шелі, якого відкрив для себе великий мораліст Лев Толстой, не був декадентом. Двічі цитував Толстой знамениті слова Шелі: «Найбільш згубною помилкою, якої будь-коли припускалися в світі, було відділення політичної науки від етичної».
Здається, епоха Шелі стала віком поезії. Але саме тоді пролунали голоси про те, що поезія загинула під тиском науки. У відповідь «песимістам» з’явився трактат «Захист поезії», де Шелі доводить, що поезія не тільки не знищена наукою, а й сама «створює новий матеріал знань… охоплює всі науки», а поет мудріший за вченого, саме він — істинний філософ. На перший погляд — максималістське твердження, та викликане воно не тільки гостротою полеміки, а й глибоким усвідомленням відповідальності митця перед своєю епохою. Краса, правда й добро нерозривні в естетичній системі, вибудуваній віршем та прозою Шелі, так само нерозривні у цій дивовижній творчій індивідуальності лірик, філософ, громадянин.
Література античності від Гомера до Платона, поезія та драма Відродження від Данте до Шекспіра, епічні поеми Аріосто, Тассо, Мілтона визначили інтелектуальну та естетичну атмосферу експериментаторських пошуків Шелі. Він був мислителем у поезії, хоч не створив послідовної системи поглядів. Він не читав німецьких філософів, та дух нової ідеалістичної естетики, «Філософію мистецтва» Шелінґа сприйняв, як і багато його сучасників, через посередництво Колриджа, якого цінував дуже високо. Слідом за Вордсвортом Шелі виступив за оновлення поетичної мови, а реакційність пізнього Вордсворта висміяв у образливій пародії. Та, незважаючи на розчарування у Вордсворті, його філософію природи Шелі осмислив і розвивав далі, прилучаючи до неї й Байрона. Чи не першим Шелі помітив і оцінив дивовижне обдаровання Кітса. Неповний рік провчився Шелі в університеті, але, самостійно опанувавши багато наук, став одним із найосвіченіших людей свого часу. Йому, поетові й проникливому знавцеві літератури, не було дано справедливої оцінки, його парадоксальні судження про мистецтво належать до найвищих досягнень романтичної естетики. З усіх сучасників він найглибше збагнув творчість Байрона.
Шелі та Байрон познайомилися на берегах Женевського озера в 1816 р. Саме тут Байрон написав «Шильйонського в’язня», Шелі — «Монблан» та «Гімн духовній красі», а його дружина Мері в літературній грі, якою забавлялися в цьому блискучому товаристві, задумала свій найкращий і нині живий роман «Франкенштейн, або Сучасний Прометей». Дружба двох великих поетів була непростою, без цілковитої злагоди чи сліпого захоплення. Байрон не раз називав Шелі візіонером, одірваним від реального життя; в свою чергу, Шелі часом перебільшував мізантропію Байрона. У деяких положеннях естетичної програми, наприклад, у ставленні до класицизму чи античності, вони антиподи. Та все ж взаємне спілкування було для обох і насолодою, і наукою. В поемах Шелі з’являється образ Байрона або героя байронічного типу. Причому кожен раз він інший — гордий відлюдник («Юліан і Маддало»), непокірний бунтівник («Рядки, написані серед Євганейських пагорбів»), геніальний оракул віку («Адонаїс»). А Байрон після трагічної смерті Шелі писав Томасу Муру: «Ось відійшов іще один чоловік, щодо якого суспільство в своїй злобі та невігластві грубо помилялося. Тепер, коли вже нічого не вдієш, воно, можливо, віддасть йому належне».
Перші твори Шелі сповнені трагічними мотивами. Поема «Аластор» (1815), де в образі поета втілений, звичайно, сам автор, розповідає про геніального юнака, який, подібно до байронівського Манфреда, був одержимий безмежною жадобою знань. Він опанував усі науки, але прийшов час, і пізнання перестало давати радість. Адже людський дух прагне не тільки знання, а й спілкування з подібними до себе. Поет-мудрець закохується у власну вигадку, в породження фантазії. Та прообразу прекрасної жінки, яка з’явилася вві сні, немає в реальному житті, і герой гине з відчаю й самотності. Надто печальна сповідь молодого Шелі, фінал її страшний і романтичний — помирає поет, що спізнав гармонію з природою, а світ людей так і залишився до нього
