У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
Половий. Художник Б. Кустодієв. 1920 рік
Тож не дивно, що частенько в житті пролетарських письменників виникла ситуація, коли «тут сперва запой, а после мордобой», як підказує Г. Русаков. Або й того гірше. Ось згадує наприклад, учасник шістдесятницької школи «барачної» поезії Є. Кропивницький про знайомого художника Ф. Чернова. Мовляв, пригостили його якось на дружньому обіді келишком вина. Без задньої ж думки, повірте! Ну, той, натурально, подякував і далі вже за столом — ні-ні. А наступного дня з’ясувалося, що ударився-таки в запой, сердега, і так пропив аж до останнього дня, коли руки на себе наклав. «При вході на Олімп, — напучує С. Залиґін у „Старечих записах“, — пред’являють книги, а не вози порожніх пляшок». Що ж поробиш, міг би відказати йому товариш Сталін, коли «інших письменників у мене для вас немає». На безриб’ї і рак риба, а в степу і хрущ м’ясо.
Прикметно, що в українському варіянті питного дискурсу великих одкровень також не завважуємо. Наприклад, у розгнузданій тріюмфальності комункульту 1920—30-их років, де партійне п’янство було ніби як леґалізоване, все одно бракує куражу з циганами. Пили й заїдали якось приречено, потайки, здебільшого наодинці, як М. Хвильовий. Відомо, до чого все це призводило. «Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі, — довідуємось з діяріюшу тієї леґендарної епохи. — Частенько Дніпровий напивався до того, що падав і його доводилося виносити». Навіть найсумирніші письмаки типу В. Свідзінського звірялися у схильности до епікурейства: «Багато їм. П’ю силу горілки». Патетичну ж сонату бенкетування розучували здебільшого з молодими, нестійкими бійцями пролітфронту: «А ригати ми тебе виведемо на кришу того будинку, де живе Хвильовий». Хто б не схотів? Що призводило до не менш патосних наслідків: «І тоді на ранок дивись — опохміляючись солоним огірком, і напишу на користь роботящому людові…»
…Загалом на ранок краще нічого не загадувати, хоч саме цей, найганебніший, як писав В. Єрофєєв, час в історії рідної країни (до відкриття бакалії) — а не застілля! — об’єднує в єдиному слабкому пориві вселенського катарсису похмільний літературоцентричний люд. У вищезгаданого В. Єрофєєва снідають незнайденим з вечора пивом, у С. Довлатова — фрагментом рибки й недоїдком яблука, в І. Стоґова — склянкою теплої води з-під крану на кухні, з обов’язковою рефлексією: «Яка мерзота!..» Навіть у марґінального івано-франківця Ю. Іздрика «подвійний» з тижневого запою Леон дбайливо скидає з канапки-закусі огидні огірочки: не до них просвітленій на ранок душі абстинента в законі.
Але це так, перегар жанру. Насправді ж душа бенкетує, вочевидь, лише у двох випадках з описом згадуваного тут гастрономічного дискурсу в літературі. Конспект ненаписаного на цю тему дослідження подає В. Даниленко у своєму вкрай синтетичному оповіданні «Дзеньки-бреньки», в якому весь бомонд історії письменства — від Т. Шевченка до Ю. Андруховича — п’є і закусює відповідно прейскурантові вимог тієї чи іншої епохи в Україні. Ну, а Нестор все це діло літописує: «Шевченко засопів і твердо сказав: „Хочу сала“. Котляревський почав було про секуляризацію і просвітительський реалізм, та Шевченко безпардонно перервав його промову. „Сала!“ — гримнув кулаком об стіл, аж миска з холодцем, як жаба, стрибнула на Сковороду. „Обікрали Україну“, — з болем у серці зітхнув Тарас. „Та не побивайтесь ви так, — заспокоював Котляревський. — Подумаєш, сало… Ну, вкрали. Невже не можемо без цього сала?“ „А таки не можем“, — сумно мовив, і пекуча сльоза впала на качку з яблуками». Слід сказати, дуже вражаюче й епохально, особливо, коли Ю. Смолич при цьому знімає окуляри й кладе у миску з холодцем «Ми брешемо, — мило всміхнувся, — але ми в те віримо». Якого ще стриптизу душі нам треба?!
Другим зразково-показовим текстом у згаданому дискурсі можна назвати роман «Уліссея» І. Лучука — цілком віртуальне, чи пак нелініярне, чтиво. В анотації сей твір названо своєрідним путівником по світовій поезії. Як це робиться? Береться герой (Уліссей), засіб до пересування (Хронотоп), простір для мандрів (усесвітня література). Також вибирається система координат (наразі шахівниця) — і вперед: кожна з клітинок часопростору дарує гравцеві, себто читачеві, зустріч з тим чи іншим генієм місця, себто клясиком світового письменства.
У принципі, вигадка простенька, а вузлики її декоративних концепцій менш вишукані, ніж те, чого очікуєш від відомого поезієзнавця, голови львівського об’єднання «ЛуГоСад». Проте у цій «комп’ютерній» забаві, як дається спостерегти, схоплено чи не саму суть «поетичного буття». Для І. Лучука не надто важить конкретика, і довколишній пейзаж не має в його романі великого значення. Головне — що, з ким і скільки: випито, переговорено, пережито.
Отож майже все в тому описі віртуальних мандрів змальовано схематично й приблизно. Кожен із читачів вільний прилаштувати до розмов, що точаться поміж героями роману, будь-які з декорацій місця й часу. Хіба не те саме трапляється з нами в житті? Бувши на курортному півдні, лише на третій день по «дружній розмові» зауважуєш наявність моря. У Ризі, надибавши симпатичну кнайпу, нехтуєш оглядинами Домського собору, а всі принади львівської архітектури обмежуються для тебе привокзальним кафе. Зустріч, розмова, обличчя — це простір, а час — це думки і спогади про всі ті речі.
Те саме в «Уліссеї». Завжди стомлений, голодний і ніби як причмелений мандрами герой роману прибуває в ту чи іншу точку поетичного простору в основному під вечір. Поблизу, як правило, присутня водяна стихія: Тигр, Сян або Лопань. На чергове побачення він пробирається зазвичай якимись городами, аби не турбувати читача топонімічною конкретикою. В Атенах і Лондоні, Брюсселі й Харкові все те саме — кущі на окраїні, зручна галявинка, нікого з туристів… Хоч трапляються, зрозуміло, більш адекватні «поетичному» дискурсові об’єкти: паби-винарки, ресторації-салуни, шинки-каварні. Де й відбувається сакральне дійство романного поезієзнавства — за келихом джину з Байроном, за чаркою абсенту з Аполлінером, за склянкою портвейну з Камоенсом.
