У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

лоно комунального добробуту й обивательських страстей. З одного боку, «революційна» енерґія колишніх бойових товаришок перетоплювалась у тихе болото обивательщини. З іншого боку, саме в пересічній історії щоденного побуту, жесту й поведінки полягала суть соціялізму як реальности, себто невблаганного руху душі й тіла всередині всепереможної громадськости. Річ у тім, що, зокрема, український обиватель з радянського соціялізму долучався до мільйонів подібних до нього членів нового устрою завдяки містичній силі на кшталт родової спільноти — абсолютно не притаманній індивідуальному, заможному, куркульському архетипові українця, але виплеканому «народницьким» розумінням традиції, де «гуртом і батька легше бити», і закріпленому завдяки радянському аґітпропу.

Майк Йогансен

Утім, приватне життя у 1920—30-их роках подекуди, звичайно ж, відрізнялося від ідеологічного ерзацу зразкового радянського життєпису. Адже саме з «олюднених», далеко не зразкових подробиць складається «виноградне м’ясо» життя, тож, зокрема, «зрада і любов» під описувану пору існували не лише в п’єсах Шіллера, але й на території радянських комуналок під хвацькими більшовиками, які тільки одного не врахували у своїх ґлобальних плянах розбудови світу, а саме того, що живі люди, міщани, обивателі невитравні на цьому світі, як зелена травичка з-під бруківки — із своїм особистим життям, бажанням нафарбувати уста, поїсти, випити пива, закурити і заодно вже кинути жінку з дітьми.

Ось чому більшовики — принаймні в приватному мікрокосмі історії — потерпіли поразку. Але остаточного краху не сталося через те, що за радянських часів була інстинктивно сприйнята основна теза структуралізму — індивідуальна поведінка людини є часткою колективної моделі. Себто радянська ідеологія частково була вірою в підсвідомість, а частково вірою в те, що цією підсвідомістю можна оволодіти. Загалом віра під радянську пору аж ніяк не була евфемізмом для визначення зв’язку між поняттями часу й вічности. Життя у тому вимірі, в якому воно було в Радянському Союзі, визначалось як сумнівами щодо тієї «віри», так і вірою в ті «сумніви», і ця фундаментальна невизначеність, по суті, «рятувала» категорію часу, заповідаючи неоковирні форми виживання. Іноді саме воно надихало на своєрідний спротив офіційному інститутові родини, родинних стосунків тощо, але частіше усе воно виявлялося лише номенклятурною поведінкою нових українських радянських панів, сформованою за мовчазної згоди всесоюзного начальства.

Валер'ян Підмогильний

Так, яскравим прикладом дружніх і майже подружніх стосунків у комунальній спільноті радянських письменників слугує історія адюльтеру Миколи Куліша і Марії Пілінської, що в історичних джерелах так і не витворилась на історію «зоряного» кохання, оскільки влада лише негласно дозволяла сімейну зраду, не підтримуючи її в офіційному житті.

«Мене іноді ще охоплює такий настрій, що хочеться увіткнути серце, як червоний бант в кишеню мого піджака й ходити собі посміхаючись», — гукав у жовтні 1934-го року батько української радянської драматургії Микола Куліш. Гукав, як стало знати, в листі до останньої своєї любови, адже ліричний настрій урвався вже з приходом грудня того ж 1934-го року, 7-го числа якого М. Куліша було заарештовано.

Проте усвідомлення загибелі власного письменницького генія, чия ідейна суперечність роздвоювала самого автора, роблячи неприйнятним його творчість «ні для більшовиків, ні для незалежних українців», як вважає В. Чапленко, здається, менш за все хвилювало М. Куліша, чиї почуття до коханки, «милої Тоти», вихлюпувались через вінця «голубого бездонного келиха», чим ввижалось М. Кулішеві «ідеально-чисте, голубе небо» тридцять четвертого року. Адже в серці провідного драматурга театру «Березіль» «співав зоряний лебідь» і ніщо не ворожило на те, аби любовна пісня стала для мистця насправді останньою, себто «лебединою». Навпаки: якісь шістнадцять днів від часу перебування М. Куліша на санаторному лікуванні проходили для нього «під нестерпучо-гострим знаком запитання», що віддзеркалювало його почуття до власної примхливої адресатки Марії Пілінської, відомої перекладачки і дружини Івана Дніпровського.

Отже, «що з Тотою?» — мучився в санаторії М. Куліш. Коли приходила довгоочікувана відповідь, з якої було знано, що «Тота жива й здорова», ощасливленому драматургу випадало нарешті жити омріяним «ясним, казково-зоряним життям». «Яка ж у Вас робота? — знову й знову перепитував він. — Переклад? Кого? Тільки Ви, будь ласка, не куріть. Добре?» Проте існуючі побутові реалії підмінювали справжнє життя на фантасмагоричну дійсність. Річ у тім, що до кисловодської санаторії «Гори» М. Куліш потрапив, власне, за порадою лікарів (у зв’язку із загостренням хвороби серця) після відвідин у липні 1933-го року рідної Таврії, де він перебував після самогубства М. Хвильового та початку страшного голоду по українських селах. Тогорічному, черговому лікуванню М. Куліша в Кисловодську передувало проведення харківського партійного диспуту, на якому драматурга «розпинали» разом із його театральним начальником Л. Курбасом, внаслідок чого він остаточно захворів.

Ті самі невблаганні реалії сприяли також останній зустрічі усіх згаданих героїв цієї історії кохання вже під час її трагічної розв’язки. «4-го Вам 34, — листував сорокадворічний донжуан до дружини свого найближчого друга. — Ну що ж. Натягуйте, Тота, тридцять п’яту струну. Тридцять п’яту. Та Ви ще зовсім молода! Вітаю Вас. Вітаю. Всього прекрасного. Зоряно тисну». Тим часом, а саме 1-го грудня 1934-го року, на 34-му році життя, в санаторії м. Ялти від сухот помирає Жан, той самий друг М. Куліша ще з юнацьких років, поет, прозаїк і драматург Іван Дніпровський (справжнє прізвище — Іван Шевченко). Ця подія трагічно співпала з убивством Кірова в Ленінґраді, внаслідок чого в харківському письменницькому Будинку «Слово» були заарештовані О. Вишня, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Вороний, В. Ґжицький, М. Піддубний, О. Досвітній. Сьомого грудня на вулиці Сумській «взяли» й М. Куліша, що встиг перевезти тіло І. Дніпровського до Харкова і був заклопотаний саме у справах похорону. Отже, «дорогого Жана» поховали без нього.

«Я не хотіла вірити, що Миколу заарештували, — згадувала пізніше його „старенька“ дружина Антоніна Куліш. — На ранок пішла до дружини Дніпровського. Може, — думала, — поклали його там спати, може, п'яний? Але вона мені сказала, що на похороні його не було, що всі були тим стривожені й питали про нього».

Отже, про фатальний кінець не знала навіть «мила Тота». Забарився був «зоряний лебідь» її нещасливого коханця. Тож свою чергову, тринадцяту, струну «наша юна, ніжна, бистрокрила й могутня республіка» того року натягувала без нього. Як, зрештою, без багатьох інших будівничих Загірньої комуни.

Жінка як революція

А що, невже ніхто не розуміє, що вся ця філософія викликана не ідеями, а лише неконтрольованим колообігом сексуальних позивів і алькоголю?

І. Яркевич

…Іноді з приводу жіночої прози 1920—30-их років хочеться зауважити, що тодішнім авторкам краще було б ґендлювати красою. Втім, важко, мабуть, продавати те, чого нема, тому доводилося писати. Або займати «творчу» позицію на бойовому фронті письменницького подружжя, як, наприклад, леґендарна Сосюрина жінка Марія, що