У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Дружини й коханки

Схоже, що всіх письменників підвищили в чині. Усі завели собі стильні квартири, обзавелися шубами, коханками, полюбили сите стильне життя.

К. Чуковський

Отже, революція була позаду. Натомість залишалися міщанські почуття, обивательські пересуди, льокальні коханнячка й загальне перелюбство із стрибками у дозволену начальством гречку. Так, усе це було й раніше, але ніколи не відбувалося так відверто, офіційно і номенклятурно. «Мы забирали жен себе / И к стенке ставили мужей», — таке було хамське кредо нових панів, оспіване П. Коґаном.

Ельза Тріоле. Фото А. Родченка. 1924 рік

Обернена в майбутнє «революційна» етика комунального й подружнього життя з притаманним їй патосом таврування й вербальним екстремізмом наклепів і доносів, що іноді переходили у безпосереднє дійство, виявилась неприйнятною по тому, як утворилась спільнота «нових панів», не дуже схожа на утопічні проекти із галузі соціяльної та побутової архітектури, а також пролетарського співіснування.

Якось несподівано стало очевидним, що невмолиме життя раннього радянського соціялізму 1920—30-их років відтіснило на задній плян колишніх бойових подруг, а їхнє місце зайняли офіційні дружини й не менш офіційні коханки. Якщо раніше культивувався тип «товариша Жучка» з однойменної новелі М. Хвильового, то згодом, перейшовши гіркий пореволюційний досвід «Гадюки» А. Толстого, цей «революційний» образ витворився на обивательський образок Марії на кшталт дружини В. Сосюри, що законно привласнює будь-які письменницькі набутки свого чоловіка, не залишаючи місця колишнім стрибкам в анархічну гречку Революції. Себто незмінно-героїчний еталон «бойової подруги» з 1917—20-их років з дозволу партійного начальства був розміняний на дріб’язково-побутовий прейскурант обов’язків жінки в новопосталому суспільстві, і вже у 1930-му році поет-оберіут Н. Олєйніков пропонує сатиричну «Клясифікацію дружин»:

Жена-кобыла —

Для удовлетворения пыла.

Жена-корова —

Для тихого семейного крова.

Жена-стерва —

Для раздражения нерва.

Жена-крошечка —

Всего понемножечку.

Надалі ж запропонована Н. Олєйніковим «ґрадація» і зовсім перекидається до соціяльної галузі, спершу набираючи вигляду сороміцького «Бюджету розпусника», а потім, після участи поета в Першому з’їзді радянських письменників у 1934-му році, виглядаючи, як поважний «Перелік витрат на одного делегата»:

Руп —

На суп.

Трешку —

На картошку.

Пятерку — на тетерку.

Десятку — на куропатку.

Сотку — на водку.

И тысячу рублей —

На удовлетворение страстей.

Так само під згадану пору з’являється спокуслива екзотика стосунків і альянсів: партійних футуристів з акторками (М. Семенко і Н. Ужвій), кмітливих драматургів з чужими дружинами (М. Куліш і М. Пілінська), теоретиків з не менш чужими жінками (В. Шкловський і Е. Тріоле), принишклих інтеліґентів-неоклясиків з молодими жіночками-вамп (В. Свідзінський і О. Пілінська). Себто нове пролетарське життя потроху завертало на старі буржуазні рейки, і столичний Харків усе частіше нагадував про свою колишню, комфортабельну, старосвітську сутність — з літературними салонами, квартирними преферансами, письменницьким клюбом з більярдом, що на вул. Каплуновській. Словом, активна політика НЕПу не могла не відобразитися на любовних, подружніх, сімейних стосунках, а також ставленні обивателя до цих несподіваних, як здавалося, перемін. «Я не знаю, хто кого морочить, / Але я б нагана знову взяв, / І стріляв би в кожні жирні очі, / В кожну шляпку і манто стріляв», — писав із цього приводу В. Сосюра.

Що ж підсвідомо злостило в ті часи непівського свавілля і «перших хоробрих» комунарів, які, власне, й запровадили цей перехідний період, і колишніх «чесних» комунарів, які посіли партійні посади, граючись в «українізацію» і «літературну дискусію»? Мабуть, їх дратувала швидка переорієнтація революціонера на обивателя, а комісара — на бюрократа, яка відбувалася в Радянській Україні. Інтуїтивним підозрам відповідала зафіксована в мистецтві слова маловтішна реальність. Адже її чуттєве бачення, притаманне всім тодішнім знаковим вчинкам, текстам і адюльтерам, як абсолютної картини пролеткультівського світу, не могло не призвести до відповідного художнього результату. Так, наприкінці 1920-их років у колі партійної літератури почали з’являтися «ревізіоністського» характеру твори на кшталт «Вальдшнепів» М. Хвильового, і навіть завертало на «захалявну» творчість зразка роману «Народе мій» І. Дніпровського. Але з кінцем 1920-их — початком 1930-их років з’являється також певне коло «анти-ревізіоністських» творів з висловленим у них бажанням віднайти спільну мову не так з тоталітарною державністю, як з обивательською громадськістю, себто із збереженими в ній старосвітськими настроями, не-політизованим існуванням, загальнолюдською і навіть приватно-житейського мораллю. Насамперед це були «відволікаючі» твори екзотичного зразка на кшталт повістей «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1928) і «Неймовірна авантура дона Хозе Перейри у Херсонськім степу» (1929) М. Йогансена, об’єднаних згодом в одну романтичну книжку, і фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» (1928) Ю. Смолича, і навіть «Майстер корабля» (1928) Ю. Яновського.

Тож, з одного боку, у післямові до «Подорожі ученого доктора Леонардо…» М. Йогансен, конструюючи нову реальність, недаремно значив: «Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов'язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати навпаки водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах». З іншого боку, навіть на цілком соціологічному, чи пак партійному, а не літературно-утопічному рівні новий тоталітарний лад формував нові стосунки з новоявленою «обивательською» дійсністю, яка могла дратувати лише затятих комунарів, і жінці нового, пролетарського зразка у ньому відводилась далеко не другорядна роля. Так, у «Психології людини майбутнього» 1928-го року теоретик статевого виховання радянського люду А. Залкінд значив: «Крім громіздкого біологічного тягаря, жінка комуни скине із себе й низку жахливих сімейних обов'язків у вигляді господарства, сімейно-виховної роботи, що точно так само розв'яже її соціяльно-творчі проблеми. Не буде потреби в годувальникові, батькові, співмешканцеві».

Проте соціяльні та науково-технічні утопії в українському підсонні не завжди здійснювались із відповідною до партійних настанов ефективністю, набираючи містечкового характеру й малоросійського невігластва. Власне, це був той нутряний спротив селянської, по суті, душі українського обивателя накинутому згори рядну нової пролетарської моралі, коли «нові пани» запровадженого силою радянського ладу несамохіть тягли у «світле» майбуття народницьке хамство й номенклатурну зверхність до свого справжнього родового коріння. Зокрема, про це ідеться у знаковій п’єсі того комункультівського часу «Мина Мазайло» М. Куліша, і не лише. Містичний відблиск цього «народного» анти-колективістського спротиву не зникає також протягом наступних десятиліть. «У день народження Макса Ґлафіра повернулася пізно, з ледь сизуватим обличчям, — значить Н. Ґорланова в „Житті Макса“. — Збори були довгі… Парторг затримав ще, усе про мітинг протесту нагадував, не встигла тобі подарунок купити.

— Комунізм тобі дорожче чоловіка? — закотив очі Макс. — Що ти, що ти! Завтра обов'язково зроблю подарунок.

— Зроби мені подарунок — не роби революцію!»

Але з часом радянські жінки позбувалися будь-якого бажання робити соціяльну «революцію», згадавши про численні «буржуазні» принади міщанської тілесности й повертаючись у тихе