Українська література 17 століття - Автор невідомий
До трибуналу ідуть на огуду.
Та й трибуналів сусідам не досить.
Смерть-медіатор обом суд виносить. Лютяться вперто. Аж смерть помирила, Близьких сусідів навік розлучила.
ПІЮТЬ ПІВНІ
В хлопа питає жовнір, чи світало.
«П’ять уже півнів,— вістить,— проспівало». Встали жовніри і снідати просять:
«Трьох засмаж півнів, то буде нам досить». «Де ж їх узяти? Один лиш при хаті».
«Та ж говорив ти: п’ять мало співати. Трьох — на пательню! — слуга порядкує.—
Бо тобі ребра як стій порахуєм!»
Чуха хлоп чуба, спроквола міркує,
Півня одного натроє шматує:
«Нате вам три вже. Як чарка зогріє,
Мабуть, з вас кожен, мов півень, запіє!»
Климентій З І Н ОВ її В
О ЛЮДЄХ ПРАВДИВИХ І ХОТЯЩИХ ПРАВДИ НАУЧИТИСЯ НАУКА
Хоч то мовять: правдою не поживитися,
а ліпшей од неправди завше хранитися,— Кгди ж із дна моря правда святая виймаєт і, хоч не пожитечна, а часом сприяєт.
І паки, правду рекши, тілько бойся бога, а так правая будет до неба дорога.
І єще ж яко же там прежде повишше ріх
такую ж річ, що мовлю — правда то єст не гріх. Зачим нехай всяк зволить в правді ся кохати, котрою лятвій зможет часом оправдати.
А поневаж і сам бог во всем єст правдивий,
пред ним же не оправдить всяк несправедливий. Тім кождому правдивим бити подобаєт,
єсли хто по сем віку в небі жить желаєт.
О СМЕРТІ
0 смерте, смерте, чому ти так єстесь страшна —
не тілько ти, леч твоя і пам’ять ужасна?
Кди ж богатих і вбогих нікгди не минаєш, але равно з душами всяких разлучаєш,
Яко то розмаїтих панов благородних,
так славних і преславних і великородних,
На високих гонорах породи шляхетної
і величайших властей фамилії славетної,
А особливе простих і великоможних,
чесних же і пречесних і ясновельможних,
Так зась гетьманов і крольов державних, а посполу і царей великодержавних,
А затим єпископов всяких освященних і всяких архієреїв преосвященних,
1 з убогих духовних особ найподлійших,
а з ними також вп’ять і патріарх святійших. Зачим давай довольно навет кому жити, єсли то не мощно нікому опустити.
О ВОЛОЧАЩИХСЯ ЧЕРНЦЯХ ПО МІСТАХ, ПО ШКОЛАХ І ПО КОРЧЕМНИХ ДВОРАХ
Многії волоцюги з гультяйства бивають, особно і чернці також ся пробігають —
Не хотять в монастирєх послушаннє міти і ведлуг свойого спасення терпіти.
Да повіється іний к бісу по своїй волі, шукаючи на згибель собі свояволі.
А свояволя добра, да не пожитечна,
з которої ся рождаєт згибель доконечна.
Особливе теж чернця она погубляєт
а і світського также, вім, не направляєт.
Прето свято б діло всім єй не заживати,
да статечность і цноту з побожностю ховати.
Аже не тілько свіцький часом ховать не вмієт, да туда ж і чернець іний вандровний шалієт
І людей до згоршення свіцьких привожаєт і погибелі своїй душі примножаєт.
Такому не потреба милостиню давать,
але всюда годно єст киями частувать.
І будет іний чернець през ввесь вік ся волочить, а трафляється тому в школі ся і скончить,
Або где нагле лунет у корчемном дому, то уже і не знати, що чинити тому.
Может неразсудной той шинкарці напити, а що горш, і комедій яких начинити.
І кгди в корчмі згинет, в гной, як пса, закопати, поневаж так важився зле пуступувати
І чесним законникам неславу вношати,
і монастирям безчестность наволокати.
Людям здається, же всяк чернець так злонравний, як он нецнотливий син і преокаянний.
Не хочет в монастирю той жительствовати і старшому і братії ся повинувати.
Да злий раб, яко гультяй, завше волочиться, а в монастирю нігде йому жить не хочеться.
Биле би по городах людям очі поров,
бодай тілько його кат самого іспоров.
І єсли, вп’ять мовлю, где такий в миру згинет, аж неслава закону нашому * прослинет.
Бо напрод згинення он монастирі осуждаєт,
же, мовить, жадний мене ігумен не приймаєт,
На полі рукопису авторське пояснення: «чернецькому»,— Ред.
Мушу ся волочити по тоєй неволі,—
а то лжет, биле б йому нашаліться доволі,
І зась брешет, же, мовить, нігде мя не приймають — биваєт то і правда, же нецноти його знають, Єднак лжет то, яко пес: в монастирях приймують всяких, паче ж, котрії добре поступують,
Бо мовять: вольно псові і на бога брехать, і на кого-кольвек, як псові, также щекать.
Бо що і од шибениць котрії втікають,
і тії в монастирях часом ся освобождають.
А чернець, в монастирю не хотящий жити,
єдно то будет бісу по вандровках служити. Котрий і нагороду од нього восприймет —
пропасть вічну, кгди душу його той собі приймет. І хто ж того в поминник может уписати
і з преставльшимися братіями поминати.
Нехай уже сам себе такий поминаєт і богові за діла злії одвіт даваєт.
А поминанія он отнюд не достоїн,
але осудовиська і по смерті достоїн.
Єсть же то правда, як не єдної матері-діти:
іний, хоч странствуєт *, да статок будет міти,
Не пойдет таковий где в корчму ночувати, але до священика может ся впрохати **,
Або хоч і до простих, так же людей чесних, а не до корчемних котрих домов безчесних,
І подякуваннє людям добрим, вставши, оддати і в путь свой, где надобно, з богом поспішати,
І не будет той в граді і в весі медліти,
тілько паче в монастир вп’ять жити хотіти ***. Тому, кгди попросить, і ялмужну дать годиться — будет бо за дающих той богу молиться.
І як в монастирю начнет знову пробувать,
начнет за благотворців к богу мольби вношать.
І аз, пишущий се, тож некгдись провандровався — люб в далекії краї, да зле не блукався,
І вп’ять беззазорно став в манастир поспішать
і в нім по-давньому, з ласки божої і старших, пребивать. А неуважних плутов тих не похваляю,
єднак не волочитись і тим щиро прияю.
Бо лучшей на єдном єст місцю стокрот жити і в обителі святой безропотно служити.
На полі рукопису авторське уточнення: «ідет».— Ред.
На полі рукопису авторський запис: «Не маш в книзі сій большого над сього вірша —■ 90 строк і чотири».— Ред.
На полі рукопису авторське уточнення: «бавитись».— Ред.
Так мощно і богові, чаєм, угодити
і, през помощ його, всі гріхи оддалити.
Прето і ви, братіє, звольте ся возвращать
к монастирям на житла і до смертей пробувать
Неісходно, бо всяк в монастирю живущий
обрящет блаженство в сей вік і в будущий.
Котрого