Українська література 17 століття - Автор невідомий

Аж якась невіста так мя зчарувала,

Же ввесь пожиток з кваші моєй одобрала.

Коли стала квашище по печі іграти,

Мусили всі нищії з запічка втікати.

А Гапон, наш товариш, ухватив лопату,

Почав квашу тиснути, видячи утрату.

А кваша, як живая, по школі скакала,

Мівши гнів на Гапона, по кутах шукала.

Коли кваша Гапоном о землю вдарила,

Аж головою його двері одтворила.

Здумійтеся, панове, що за моць у кваші,

Не могли єй вгамувати всі нищії наші.

Оден кричить: «Панове, по човен ходімо

А по шию в той кваші уже не бродімо!»

А кваша валом стала през порог ся лляти.

Єдна свиня, прибігши, почала хлептати.

Кваша тая і свиню так прудко промкнула,

Же квікнула, як її о землю кинула.

А сама так почала, як море, шуміти.

Мусили-сьмо ся усі той речі здуміти.

Такой біди квашище нам всім наробила,

Же шипом ся догори, як живая, збила.

А один нам порадив суллю присолити,

Тогди ж уже не могли-сьмо із запічка вийти.

Коли почала нас та й кваша обливати,

Не могли-сьмо юж жаден у запічку спати.

Не познала ж сина там і родная матка,

Бо кождому од кваші присхла і рубатка.

Просимо ж вас, панове, о нас пам’ятайте А до школи нам страви і хліба давайте,

Бо носите калачі од кума до кума,

А до школи принести немаш у вас ума,

Не принесе до школи жаден солонинки

І минет вас, мовите, кучати дур ниньки.

Забули-сьте, панове, о нас і о богу!

Пойдемо ж і ми од вас в іншую дорогу.

А чим церков божая себе украшаєт,

Чим ся, чловєче, твоя душа подношаєт?

Церков божая з гімнов читаних сіяєт

А читання з співанням за клейноти маєт.

А ми то в церкві божой щоденне співаєм А за ваше здоров’я господа благаєм,

Аби вам тут бог дав вік в фортунах проживати,

По том з Христом рожденним в небі царствувати

ВІРШ нищенський

Ось і я з Кобиволок триста миль з-за світа Привандрував-єм до вас зарання на свята.

Осідлав-єм собі кий, кий модний, дубовий,

А прилетів-єм до вас оттут на світ новий.

Взяв-єм собі у торбу кабаки і хлеба,

Бо служалому того завше тілько треба.

Тілько-м бігучи през ліс, за хащ зачапався, Обернувся взад, аж мні бандолет урвався.

їхав-єм через ліси, так теж і болота,

Не бояв-єм ся збойцов, немита голота.

Правда, бив-єм гетьманом, рядив-єм обозом,

Спотикав-єм ся з курьми, лежачи под возом.

А як почала’ мя гусь за ноги кусати,

Мусив-єм із-под воза далей утікати.

Правда, пиятиками не рад ся я бавлю,

Где вижу повен куфель, то там ся я ставлю.

То юж мя там вітають за лоб і чуприну,

Не раз мою отую деруть сукманину,

А все мене волають: «Ти, мосцивий пане,

Не кождому твоєї чуприни нам стане!»

Радьте мене, панове, що маю чинити,

Чи єще ся мні вчити, чи ся оженити.

Пойду собі до когось панни обзирати,

Бо мене там всі хотять войтом обебрати.

І вам всім на мешкання там же іти ражу,

Пошлюблю же, на добрих кгрунтах вас осажу.

Там то, панове, небо низько барзо лежить,

Тілько ся на двох кишках, юж печених, держить.

Там жонки, коли собі в морю хуста перуть.

То на небо пранники, як на камінь, кладуть.

Оттам то у коморі місяць наставаєт,

А в день ясний на печі сонце спочиваєт.

А звізди там, як дині, всюди валяють,

Свині в золотих коритах микгдалі їдають.

Ріка горільчаная через ринок течет —

Пий там кождий, хоч кгар[н] цем, ніхто слова не речет.

А воробці у срібних там панчохах ходять І ковбаси живії по вербах ся родять.

Свині в літі і зимі в дубах ся поросять,

Пчоли меду по чверці в кождий день приносять.

Місто тоє барзо єст обварованноє,

Кропивою, лободою обмурованноє.

Там моя ж отчизна стоїть над водою,

Укритая пранником, пошита бідою.

Ідіть там на мешкання, кгди буду вмирати,

Могу тую отчизну я вам одказати.

Завчасу і дороги мене іспитайте,

А за працу хоч по три гроші мені дайте.

Ідіте ж всі а право з Янова до Крилова,

З Крилова до Зборова, [із] Зборова до Яворова, З Яворова до Бузанова, з Бузанова до Крем’яньця, З Крем’яньця до Кам’янця,

З Кам’янця до Львова, зі Львова до Кракова,

З Кракова до Очакова, з Очакова до Піотркова, З Піотркова до Чигирина,

З Чигирина до Оринина,

З Орина до Карапчійова,

З Карапчійова до Олійова,

З Олійова до Кудринець,

А з Кудринець до Федьковець,

З Федьковець до Ожеговець на ожини,

Бо там чверть за шелюг свіжини.

З Ожеговець до Городка,

Аж там ріпа солодка.

З Городка до Бучача,

Аж там по шелюгу кляча.

З Бучача ідіть просто в землю Чучманськую А будете там міли повагу панськую.

Там ест староста, котрий от як кут морчить,

Мов до нього, що хочеш, а он усе мовчить,

Бо єст барзо багатий, у скарбах обфітий.

Мовлю то вам, панове,— пан там знаменитий. Там вола печеного за грош тілько купиш.

Коли того не будет, змовите мні: «Мутиш!»

А у вола з-под хвоста часник течет з оцтом,

Зеленая салата, коли схочеш з постом.

Там земля багатая, о том усі знайте,

За відомость певную коляду мні дайте.

Я був гетьманом славним, а тепер капланом,

Ліпше мя тоє здобить, ніж що єст-єм паном.

І вам до домов своїх благословлю пойти.

Можете ся з сватами і з кумами зійти.

Ідіте ж а церковних дверей не зопсуйте,

Поєдинцем ідіте, всі ся разом не суньте.

ВІРШІ НИЩЕНСЬКП А СМІШНІЇ

Грицю, брате мой милий, час і нам на влови.

Озьми ж собі із мішок житньої полови.

Видів-єм, же летіло з неба пасок много,

Я тілько не вловив-єм, мізерний, нічого.

Прудко барзо летіли і на цминтар впали.

Люде зараз коло них громадами стали.

Коли ж стали всі разом онії ловити,

Я засупся, бігучи, не могл-єм мовити.

Аж при бігу жадної уже не застав-єм.

Ходячи по цминтару, тілько засвистав-єм.

«Где ся тоє поділо?» — помислив-єм собі

І, зотхнувши, поднесл-єм руки в небо обі:

«О боже, дай же і мні хоч одну поймати Пасху з передпічкою, нехай буду знати,

Що то нині за манна із неба зступила,

Але мене, як бачу, єдного окпила,

Що-м жадної не поймав, як купою впали

І шерекгом в цминтару поважне стояли!»

Аж гляну на улицю