У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Саме такі, інтимного кшталту послання В. Свідзінський не припиняє висилати до своєї обраниці протягом кожної одної розлуки з нею. Ті останні траплялися здебільшого під час літніх відпусток — чи то поета, а чи його коханої — адже у самому Харкові В. Свідзінський мав змогу бувати в Пілінських мало не щодня. Саме на прикладі цього ліричного листування вільно простежити розвиток бурхливого (принаймні так здавалося поетові) роману. Часом воно мало вигляд кумедних листівок з малюнками і жартівливими «звітами»: «Дорогая Леночка! Ластівки, відлітаючи в ирій, шлють Вам привітання. В. Свердлик» (10 жовтня 1935 p.), «Вітаю Вас з радісним днем і цілую обидві ручки. Сведлик» (31 травня 1935 p.). Іноді виглядало просто смішно, себто сумно: «Я рибалив з 10 до 4, а потім пообідав так: борщ, свинина, котлетм, вареники і два компоти» (17 вересня 1936 p.), «Їм безперестанку. П’ю силу горілки» (16 червня 1941 p.).

Хоч в основному це були цілком бадьорі листи п’ятдесятирічного коханця, життя якого, на думку теперішніх дослідників, мусило спинитися після розриву з дружиною. Чи він мав втопитися в харківській Лопані на знак солідарности, коли та померла від неправильно поставленої діягнози? Та нічого подібного! «Я живу як вперше і нічогісінько не роблю, не пишу, не перекладаю й навіть не читаю, — мало не в пику сучасному „поховальному“ літературознавству писав поет до Чілінгарової в липні 1936-го року. — Коли я приїду, Ви, мабуть, не пізнаєте мене — так я схуд. Я живу життям абсолютно здорової людини і роблю все, що мені заборонено: купаюся по кілька разів на день, печуся в воді, ловлячи рибу, ходжу без кінця, іноді сиджу в тіні дерев голий, на вітрі, кілька годин, п’ю воду з річки і озера…»

З такого дива поет навіть перейшов на ліричну прозу, закинувши віршування і витинаючи замість того жартівливі оповідки на зразок отакої: «Сьогодні о 9-й ранку я сидів на порозі і з нахабністю запеклого буржуя їв виноград. В цей момент мимо проходив трамвай. Раптом усі пасажири посхоплювались з своїх місць, замахали до мене руками і крикнули в один голос, мов на команду: „А де ж Леночка Чілінгарова?“ Розгубившись од несподіванки, я упустив з рук тарілку і крикнув перше, що спало на думку: „А поїхала в Геленджик!“ Я ще встиг почути, як усі разом сумно протягли: „А-а!“ — і трамвай зник. От така пригода». (21 вересня 1936 р.)

А що ж сама Леночка? Чи ставилася з розумінням до вже немолодого донжуана? Чи відповідала йому взаємністю? А чи разом з сестрою тішилась на дозвіллі з творчих потуг старого сатира? На бережку одного з листів, у якому поет розводиться про свій від'їзд до Коктебеля, мовляв, «а 3-го будемо думати про Вас», завважуємо цинічну нотатку М. Пілінської: «Це у вагоні! Буде думати! Жах!» Коментарі, як кажуть, зайві: «Показала зуби, як ікла, / Засміялась, свиснула, зникла».

Харків. Будинок вокзалу південних залізниць. 1930-ті роки

Хмари, оси, жаби

Не торговал я лирой, но бывало,

Когда грозил неумолимый рок,

У лиры звук неверный исторгала

Моя рука…

Н. Некрасов

Період творчого життя В. Свідзінського після виходу його збірки «Вересень» у 1927-му році характеризується повним мовчанням. З одного боку, хоч як наполягали з цього приводу всі радянські дослідники, професійним поетом він таки не був. Себто, не рахував офіційних карбованце-рядків, оскільки поезією на хліб не заробляв, маючи для того інші заробітки. Слід зазначити, що загальний наклад поетичних збірок В. Свідзінського, одна з яких до того ж була видана коштом автора, становив за його життя всього лише сім тисяч примірників.

З іншого боку, загумінковий досвід камерного поета, чиє спілкування з радянською дійсністю мовою Софокла й Архілоха лише в силу культурної кондовости режиму нагороджувалося замовчуванням, а не розстрілом — цей досвід короткозорого книжника, переінакшений в тріснутих скельцях пенсне, свідчив про існування дивної породи людей, для слабкого зору яких вигляд римської когорти на марші чи відпочиваючих мавок з лісовиками був більш звичний за портрети вождів у голові колони демонстрантів, що переможно вступає в прохід між вулицями, утворений внаслідок зруйнування в Харкові ґрандіозного Миколаївського собору. І тим не менш.

Після владарювання в Україні російського прокуратора Постишева, яке успішно завершилося низкою номенклятурних харківських самогубств і перенесенням столиці УРСР до Києва, дійшла черга також до рішучих заходів на літературному фронті. Назагал з «попутниками» було ніби як покінчено, але залишалися ті, хто по своїх редакційних закапелках, як писав натоді «Більшовик України», «докладав всіх зусиль до того, щоб створити свою фашистську термінологію, вигнати з української мови всяке слово, схоже на російське». Свідзінський з його безоглядно-поетичними «туркавками», «прицвітнями» й «полельомами» якнайкраще надавався до образу жертви. Тому-то й мовчав, не друкувався, обпікшись свого часу на власному «формалізмі».

Більше того, такі ж риси літературного відлюдництва В. Свідзінського мало його цивільне життя. Твердження В. Шевчука, мовляв, «леґендою треба вважати думку, що В. Свідзінський практично не брав участі в літературному житті», сьогодні слід сприймати за чергові намагання притягти «образ поета», що туго піддавався радянській дійсності, під літературознавчі креслення «перебудовчої», а згодом «незалежної» доби. Насправді ж усе було інакше. Окрім частих відвідин родини Пілінських в письменницькому Будинку «Слово», В. Свідзінський майже ніде не з’являвся. Як згадує дочка поета, до батька під описувану пору навідувався на далеку харківську Основу хіба що В. Сосюра, і то, аби позичити гроші. (У найбільш оплачуваного лірика України всі гроші відбирала його леґендарна дружина Марія, щоби не пропив.) Коли ж перестали давати, перестав навідуватися й В. Сосюра.

Але життя брало своє, і притягнення ним поета до «активної діяльности» ставало на очі. Зрозуміло, що повністю відповідати тогочасним літературним канонам він не міг, так само, до речі, як і завжди. «Взагалі я оце сидів і думав, Олено Михайлівно, — листував Свідзінський до Чілінгарової ще 1932-го року, — що мені як лірикові — уже кінець, „Лета шалунью рифму гонят“. (Жалко, що не можу сказати про себе продовження цих слів: „лета к суровой прозе клонят“)». Того ж року Свідзінський взявся за античні переклади: «Свого Аристофана перекладав мало, мляво і неохоче… Наслідуючи М. Рильського, багато часу провів над вудками…»

Слід зауважити, що у своїй втечі до офіційного перекладання В. Свідзінський не був одинокий. Під описувану пору це була рятівна практика багатьох «попутників» пролетарського літпроцесу. «Революційні» мемуари Люїзи Мішель про Паризьку комуну береться перекладати осміяна у тогочасних фейлетонах