У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

class="p1">І далі герой цієї оповіді подає зразок такої «евакуації», розповідаючи про свій переїзд з Києва до Харкова: «В цей день о 6 год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів. Маміконянц — діловод спілки — передав категоричне розпорядження Бажана й Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. — Куди? — Нє знаю. Куда повєзут. — А як же я за годину доберусь до станції із сім’єю та речами? — Нє знаю, так пріказалі т.т. Корнійчук і Бажан. — „Ну, якщо не буде засобу пересування, то я не виїду, бо це фізично неможливо — так їм, будь ласка, і перекажіть“. А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватися в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють». («Щойно фіндиректор переконався, що адміністратор йому бреше, страх поповз його тілом, починаючи з ніг, і двічі знов-таки почулося фіндиректорові, що потягло по підлозі гнилою малярійною вільгістю».)

Золоті лисенята

А інших письменників у мене для вас немає.

Й. Сталін

Чим займався А. Любченко, уникнувши примусової евакуації до Уфи? Майже нічим. Переїхавши до Харкова, милувався з нового ладу, хворів на виразку шлунка, сварився з дружиною, інколи щось писав до місцевої газети, іноді виступав. Активної участи у тодішньому відродженні культурного життя у нелюбій його серцю слобідській столиці практично не брав, хоч з’являвся і в Міській управі, і в Громадському комітеті, і в «Просвіті». А тим часом у надрах спокійного, принишклого міста кипіла пристрасть, точилася безоглядна боротьба: українці — росіяни; німецька влада — радянське підпілля, а ще особисті порахунки. З потаємних закапелків і закутів повиходили на люди залишені напризволяще родини «ворогів народу», серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього «золотого» письменства: діти Г. Хоткевича, В. Свідзінського, М. Куліша, К. Буревія, Д. Солов’я та ін. Так, брат П. Тичини був комендантом письменницького Будинку «Слово», небога X. Алчевської працювала друкаркою в «Просвіті», дочки А. Могилянської та М. Куліша подавали в їдальні.

Газета «Нова Україна». 1942 рік

Потроху розвиднювалося в літературному житті звільненого з-під більшовицького режиму Харкова. Куценьке коло письменників-залишенців було представлене як старшим поколінням (А. Гак, О. Варавва, М. Майський, Г. Перелісна, М. Корж, Л. Топчій, Н. Щербина, В. Алешко, М. Галич), так і молодими авторами з колишнього комсомольського середовища (О. Веретенченко, Д. Нитченко, В. Боровий, І. Христенко). До них долучилися також науковці — професори М. Оглоблін та О. Парадиський, В. Петров, Г. Шевельов, Ю. Бойко.

А що ж наш товариш Аркадео? На проведеній у січні 1943-го року в Харкові конференції українських письменників В. Петров поіменно згадав усіх активно працюючих на звільнених теренах літераторів, жадним словом не зачепивши Любченка. Натомість мелянхолійно-номенклятурно заявив: «Ми живемо в епоху криз і катастроф, революційних катаклізмів і воєн, про революціонізуючий сенс яких говорить Гебельс. І саме це стає умовою для відродження української поезії».

Навряд чи такими промовами міг наснажуватись був А. Любченко, все глибше занурюючись у тодішню новоукраїнську дійсність. Все частішими ставали його відмови на пропозиції численних культурницьких установ взяти участь у черговому відроджувальному заході. Навіть у харківському часописі «Нова Україна» він не затримався довго, хоч певний час це був для нього єдиний засіб до існування, та й приміщені там статті колишнього літературного вельможі Любченка мали шалену популярність серед читачів. Все це якнайкраще долучалося до витворення радянською пропаґандою образу письменника як зрадника, запроданця і коляборанта.

«Пізніше, в Москві, коли Україну геть залишено і ми працювала в українських установах при Партизанському штабі, — значить у своїх спогадах Ю. Смолич, — стало відомо, що Любченко в окупованому Харкові відразу виринув на поверхню — працював у гітлерівській націоналістичній газетці, виступав перед людьми і розвинув заповзяту антирадянську, контрреволюційну, зрадницьку діяльність. Чи й ті його статті та виступи — з брудними інсинуаціями на радянський лад та брехні про Хвильового». При тому під «брехнями про Хвильового» мався на увазі нарис А. Любченка «Його таємниця», в якому описувалася їхня спільна з автором «Вальдшнепів» поїздка по українських селах у голодному 1933-му році. Що ж до самої «Нової України»… «Газета, скільки мені пригадується, не скидалася на німецьку, — свідчить А. Гак. — В ній можна було натрапити статті на будь-які теми, нариси, спогади, фейлетони, кореспонденції з місць тощо. Одне слово, людям було що читати в „Новій Україні“. Навіть Смолич з Полторацьким, повернувшись у 1943 році до Харкова, одразу ж побігли визбирувати по всіх „сарайчиках“ (Смоличів термін) примірники „Нової України“. І, можна бути певним, вони їх перечитували від цурки до цурки».

Згадуючи про подальші занепадницькі тенденції в діяльності А. Любченка, варто, мабуть, зазначити, що попри всі негаразди особистого життя письменника, далеко не через своє відступництво та подальше існування на «окупованій території» він залишався смертельним ворогом для радянської системи. Гнівні статті, у яких він розкривав справжню суть червоного режиму, вперше для колишнього підрадянського люду якнайдошкульніше затаврував весь той звіринець, бестіярій і пандемоніюм протиукраїнського офіціозу, представники якого запивали під ту пору евакуаційним кумисом власні заздрощі й злобу на відчайдухів-залишенців, яким хоч раз у житті випало щастя сказати правду. «Був Є. Фомін, але коротко, — нотував А. Любченко у щоденнику. — Каже, що мене там клянуть. Всі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Була про мене „нищівна“ стаття в „Комуністі“. Панч на якихось зборах потрясав руками й висловився отак образно: „Хотів би я зазирнути в череп Любченка, в його мозок — що він думав, коли зважився на отаку чорну зраду!“ Ха-ха! Втер я тобі, енкаведистський виродку, твого довгого й перебитого носа! А Стебун, коли до кімнати зайшов якийсь чоловічина, подібний до мене, і хтось сказав „А мені видалось, що це Любченко“ — Стебун патетично вигукнув: „Коли б це Любченко, я враз розрядив би у нього увесь оцей бравнінг!“ Проте більшість, як каже Євген, дивуючись моїй сміливості, в той же час глибоко заздрять мені».

Сентиментальна історія

Ти знов живеш у Харкові тепер,

І мусиш знову гірко полюбити

Палац труда і прапор есесер

І мертвого Держпрому сірі плити.

Л. Лиман

Остання осінь перед відходом більшовиків стала для Харкова воістину «золотою», ба навіть «багряною», чи пак «червоною». «Хіба ми забуваємо, — питався Любченко у своєму зверненні до зацілілих абориґенів, — як під час боїв на околицях міста швидко мчали по кварталах від об’єкта до об’єкта машини, звідки вискакували патентовані палії з червоними зірками на шапках? Вони поспішно творили своє чорне діло. Скрізь спалахували величезні