У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
У всій згаданій круговерті «національно-культурного ренесансу» 1920-их Володимир Свідзінський участи не брав. І хоч перша збірка «Ліричні поезії» (1922) вийшла у Кам’янецькій філії ДВУ, що дало привід усім пізнішим дослідникам творчости В. Свідзінського тулити його то до тамтешнього осередку «Гарту» (І. Кулик, І. Дніпровський), то до «Плугу» (С. Божко, Т. Масенко), тим не менш, саме в Харкові усе стало на свої місця. З виходом у 1927-му році другої книги поезій «Вересень» її автор фактично був зарахований до тогочасних попутників у літературі, адже, як зазначав представник офіційної критики Я. Савченко, «прийшов у літературу занадто пізно», ще й опинився всім своїм єством «цілковито поза нашою добою». Усе це зумовило подальший період повного мовчання у творчості поета. «Мою книгу „Вересень“, — згадував В. Свідзінський, — критика лаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту, і перестав друкувати. Писав лише для себе й доньки».
Від часу переїзду аж до 1930-го року поет працює на скромній посаді літературного редактора в місячнику «Червоний Шлях», в якому вряди-годи друкується. Перекладає А. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Салтикова-Щедрина, І. Тургенєва. До речі, переклади, як знати, неабияк впливають на творчість самого перекладача, якщо той має свої власні писання. Тож як перекладач Пушкіна з Лєрмонтовим і автор власної російськомовної лірики, В. Свідзінський не міг уникнути неусвідомленої інтертекстуальности. Скажімо, у відомому вірші «Стася» В. Свідзінського (1935) зауважуємо рядки: «Стася сказала: „Ці хмари розбиті — / Ніби поле, пооране в скибу…“», які нагадують Мандельштамове «Так тягуче и долго, что молвить хозяйка успела: / — Здесь, в печальной Тавриде, куда нас судьба занесла…» (1917), а рядки із тієї ж «Стасі» «Я поглянув: у копанці сонній, / Різьблено замкнені в мертвоводді…» закликають на згадку С. Чорного: «Я взглянул: лицо у Фили / Было пробкового стиля…» (1910). Прикінцеве ж «Не відказала нічого Стася, / Лиш притулила до мене обличчя…» і зовсім спонукає до спогаду про хрестоматійне, Пушкінське: «Ничего не ответила рыбка, / Лишь хвостом на прощанье махнула».
У тогочасному літературному товаристві В. Свідзінський не буває, до літературно-мистецьких імпрез не вчащає, на політичні теми не розводиться. Згадуючи поета, його імениті сучасники тільки знизували плечима: «він працював коректором, та й непомітний був якийсь» (І. Сенченко), «флегматичний на вигляд і дуже мовчазний чоловік» (І. Айзеншток), «середнього зросту, худорлявий, з інтеліґентними рисами обличчя і з постійною лагідною усмішкою» (П. Панч). Якось спробували влаштувати цьому мовчуну поетичний вечір, але й тут він відмовився, тож його вірші деклямував Ю. Яновський. До Ю. Смолича звертався, нерішуче тупцяючи і підкахикуючи сором’язливо, мовляв, чи перекладати йому еротичну «Лісістрату» Аристофана — цензура ж бо…
Але саме цьому поетові давав читати свої вірші П. Тичина перед тим, як здавати їх в друк, вважаючи, що «це поет справжній, у нього кожне слово на місці». І саме про Свідзінського М. Бажан значив: «Це поет неповторний, своєрідний, тонкий. Я маю насолоду від його поезії». Що ж до справжньої картини тогочасного літературного буття, то, здається, найкраще її висвітлює Галина Вікторова — цілком сторонній свідок описуваних подій, техсекретарка кабінету молодого автора при Харківському відділенні Спілки письменників, неофіційна дружина поета-оберіута:
«Частенько заходив до кімнати вже немолодий, як мені тоді здавалося, бідно, але охайно одягнений чоловік з обличчям інтеліґента минулого століття. Він не галасував, майже не брав участи в розмові, але уважно слухав і ледь помітно усміхався.
Це був Володимир Свідзінський.
Я не вважала його за видатного, занадто він був тихий, непомітний, ввічливий, не схожий на „видатних“ письменників. (От Антон Дикий або Армен — це справжні письменники!) („Хто ці люди?!“ — спитається сьогоднішній читач. — І. Б.-Т.)
Розкрив мені очі на справжнього Свідзінського поет Арон Копштейн, з яким ми товаришували:
„— Хоч я дуже здібний, майже геніяльний, але всі ми нічого не варті у порівнянні зі Свідзінським. Це справжній поет і чудова людина, а знає він удвічі більше, ніж усі ми разом узяті…“»
Але такі короткі зустрічі з колеґами-письменниками з їхніми обов’язковими порадами-звіряннями, як правило, швидко завершувались. Вірші, що їх Свідзінський інколи читав з таємничого зшитка у чорній цератовій обкладинці, який то зникав, то виринав у спогадах сучасників, також невдовзі забувалися. І поет знову неквапом повертався до свого службового кабінету, де на нього чекали рукописи й гранки, тяжка коректорська праця й ні з чим незрівнянне почуття творчої свободи. «Три радості у мене неодіймані: самотність, труд, мовчання», — тішився він з удаваного спокою і злагоди в житті, оспівуючи клясичним гексаметром навіть рутинний редакційний побут:
«Девять пробило часов и редакция враз оживилась.
Изобретатель шарад и загадок, с пучками редиски,
Входит Волкович, кладет свой портфель и уходит за перцем.
Вот задымился Або, и Свидзинский пустил вентилятор,
Дружный огонь ураганный четыре машинки открыли.
Бледная Маня не дышит и глаз не спускает с работы,
Сосредоточенно к ней наклонился Тулевич, диктуя.
Около окон звучит вдохновенно Потемкинский голос:
Друга коня научитесь беречь — раздаются заветы.
Темпом ударным работа кипит. За страницей страница
С редакционного сходит конвейра. Час перерыва.
„Ваня!“ зовет секретарь, — отнесите 400 строчек.
Марвенцев Шура с улыбкою милой к Тамаре подходит,
„Как ваша деточка?“ — шепчет, и нервная мать просияла…»
Сведлик і Леся
— Ні, мамусю, даремно ти приховуєш від мене своє хвилювання і неприємності! Я ж не маленька, — усе бачу! — казала Аня, розгулюючи з матір’ю по кімнаті. — Від батька немає звісток… Де він? Що з ним? Ми не знаємо. Але же це не вперше. Нам би вже час звикнути. А можливо, ти знаєш більше, але просто не хочеш мене турбувати?
А. Василевський
Наразі вільно буде спитатися: а яким було особисте, подружнє життя харківського анахорета й відлюдника Свідзінського? Як стає бачити, для всіх його біографів поет також у ньому залишається «невідомим» і «малознаним». Що всі вони кажуть з цього приводу? У 1929-му році до Харкова переїздить поетова дружина Зінаїда Сулковська з дочкою Мирославою. Через три роки обидві від’їздять до Вінниці. Що сталося? Наше прикладне літературознавство сходиться на одному: подружня зрада, якій поет присвятив однойменний цикл.
«Свідзінські у Кам’янець-Подільському жили у Сулковських. Два священики дружили і дітей пошлюбили, — подає „незаперечну“ версію В. Яременко. — Володимир був закоханий в юну попівну, а вона, очевидячки, виконала волю батьків. Доки жили в батьків — все було добре, але з переїздом до Харкова Сулковська розкріпачилась, спокусників вистачало, та й згубила контроль над собою, а потім уже не
